Зелений Генріх. Готфрид Келлер

й вирішив іще раз оглянути приміщення та всі дивовижі, що були в ньому. Я торкав усю цю паперову пишність, яка шаруділа під руками, і, помітивши коротенький плащ та шпагу Мефістофеля, що лежали на стільці, надів їх поверх моєї мавпячої шкури. Вбравшись таким чином, я почав ходити туди й сюди в яскравому світлі місяця, час від часу оголюючи шпагу та роблячи випади. Потім я виявив блоки, на яких було закріплено завісу, і мені вдалося підняти її. Переді мною відкрилася темна, чорна зала для глядачів, що дивилася на мене, як око сліпого; я спустився в оркестр, де безладно лежали інструменти; тільки скрипки були дбайливо укладені в свої футляри. На литаврах лежали витончені точені палички; я взяв їх у руки і нерішуче вдарив по туго натягнутій шкірі, яка видала приглушений рокітливий звук. Тоді я осмілів і вдарив сильніше, потім іще сильніше, так що врешті-решт вибухнула ціла буря звуків, які розігнали нічну безмовність порожньої зали. З моєї примхи гуркіт то наростав, то завмирав, а моторошні, повні очікування паузи, коли він стихав зовсім, подобалися мені ще більше. Я тарабанив доти, поки сам не злякався; тоді я кинув палички, виліз із оркестру і, не наважуючись підвести голову, пробіг по лавках, які стояли в партері, й забився в найдальший куток. У порожній залі було холодно і страшно, й мені захотілося додому. У цьому кінці зали вікна були щільно зачинені, так що таємниче світло місяця осявало тільки сцену, де все ще стояли декорації темниці. Дверцята на задньому плані так і залишилася відчиненими, і блідий промінь місяця падав на постелену біля неї солому, де було ложе Маргарити; мені згадалася красуня Ґретхен та страта, що загрожує їй, і, дивлячись на безмовну, залиту чарівним сяйвом темницю, я відчував іще більше благоговіння, ніж Фауст, коли він вперше увійшов до спаленьки Ґретхен. Підперши щоки обома руками, я почав із тихим смутком дивитися на сцену, особливо часто зупиняючись поглядом на напівосвітленій ніші, де лежала солома. Як раптом у темряві щось заворушилося; затамувавши подих, я подивився в той бік, – у ніші стояла біла фігура; це була Ґретхен, точнісінько така, якою я бачив її востаннє. Холодне тремтіння пробігло по моєму тілу, зуби у мене зацокотіли, але в той же час серце сильно стислося від несподіваної радості, й на душі стало тепло. Так, це була Ґретхен або, можливо, її привид, хоча здалеку я й не міг розгледіти риси її обличчя, від чого вона здавалася мені ще більш схожою на привид. Вона напружено вдивлялася в темряву, наче шукала когось у залі. Я встав і з серцем, що голосно калатало, попрямував до сцени; переступаючи через лавки, я раз у раз зупинявся, але потім знову йшов далі, немов якась невидима рука владно штовхала мене вперед. Хутро, в яке я був зашитий, робило мої кроки нечутними, так що вона помітила мене лише тоді, коли, вилазячи із суфлерської будки на сцену, я потрапив у смугу місячного світла і постав перед нею в моєму дивному вбранні. Я помітив, як вона з жаху повернула на мене свої очі, що яскраво блищали, а потім відсахнулася, хоча й не видала жодного звуку. Я тихенько наблизився на крок і знову зупинився;