Корона. Книга 1: Єлизавета ІІ, Вінстон Черчілль. Становлення молодої королеви (1947–1955). Роберт Лейсі

Марія та їхні радники з центру «Неспокій у країні» зважали на зміни, спричинені масовою індустріалізацією. Усі феодальні монархії Німеччини, Австрії та Росії з їх морганатичними шлюбами та класовими бар’єрами розглядали себе як вершину соціальної піраміди, в якій монархія стояла на плечах знаті, нижче якої розміщувалися середні класи, а ще нижче – прості люди. Ієрархія мала значення.

      Це був аналіз Стемфордхема, а інстинкт підказував королю й королеві, що ієрархія застаріла. Насправді вони мали таке саме бачення, як і Карл Маркс – влада в сучасному світі перебуває в основі фундаменту піраміди разом з людьми.

      «Ми утримуватимемо короля?», – запитав лівий активіст у соціалістичному літньому таборі в 1913 році. «Звичайно, ми й утримуємо», – така була відповідь, що демонструвала хитку логіку, на яку здатні як соціалісти, так і монархісти. «В Англії король робить те, що хочуть люди. Він буде королем-соціалістом». Ще рішучішою була відповідь на конференції Лейбористської партії через кілька років після війни, в 1923-му, де було озвучено результати голосування за пропозицію: «Королівська сім’я більше не потрібна як частина британської конституції». Триста вісімдесят шість тисяч голосів підтримали це подання; 3 694 000 проголосували проти.

      Загальна прихильність до монархії спостерігалася по всій Британії впродовж 1920–1930-х, її трохи похитнули труднощі Великої депресії, а 6 травня 1935 року 25-річчя перебування Георга V на троні святкувала вся країна. Вражаюча панорамна картина пензля Френка Солсбері зобразила королівську родину, яка заходила до собору Святого Павла для служби подяки, й представила серію портретів Королівського дому Віндзора, на якій на той момент були зображені маленькі принцеси Єлизавета та Маргарет Роуз. Наприкінці того ж дня дівчат вивели на балкон Букінгемського палацу для першого досвіду спілкування з натовпом, коли тисячі людей аплодували й вигукували здравиці. Так було щовечора до кінця наступного тижня. «Я й гадки не мав, що вони таке відчувають до мене, – заявив 69-річний король. – Мабуть, і справді дуже подобаюся їм таким як я є».

      Такою була історія, тому зрозуміле обурення 84-річної королеви Марії на початку лютого 1952-го, коли Ернст Август Ганноверський приніс їй новину про тост Луї Маунтбеттена в Бродленді щодо нового панівного «Дому Маунтбеттенів». Вісімнадцятого лютого 1952 року вона викликала «Джока» Колвілла, приватного секретаря Черчилля, й попрохала негайно вжити заходів. Прем’єр-міністр виніс питання «Ім’я королівської родини» на засідання уряду того самого дня й розповів присутнім про обурення старої королеви. «Увагу уряду привернули повідомлення про те, що деякі зміни можуть бути внесені у прізвище дітей королеви та їхніх нащадків», – йшлося в урядовому протоколі. «Кабінет рішуче дотримується думки, що слід зберегти прізвище “Віндзор”, і запропонував прем’єр-міністру скористатися належною нагодою, щоб донести свої погляди до Її Величності».

      Упродовж двох днів Черчилль