Казки. Ганс Христиан Андерсен

повз мене, сторож.

      Я злякався, втік звідти і тихо, статечно побрів додому».

      Кожна людська усмішка була для нього мов сонячний промінь, та тільки він не розбирався в усіх усмішках! «На мене дивились як на якесь курйозне явище, розважалися мною, а я бачив у кожній усмішці схвалення. Один з моїх друзів згодом розповідав мені, що він побачив мене в ту пору в домі одного комерсанта, куди мене покликали і для забави попросили продекламувати один з власних віршів. Я, не кваплячись, виконав бажання присутніх, але продекламував з таким почуттям, з такою непідробною щирістю, що здивування перейшло в співчуття».

      Хлопець почував себе цілком залежним від ставлення до нього «добрих людей». Усі, хто для нього щось робив, і ті, хто нічого не робив, повчали його, кожен хотів, щоб Андерсен дослухався тільки до його порад і йшов тим шляхом, який вони для нього намислили. До його перших літературних спроб більшість його знайомих поставилася як до заняття, на яке не варто марнувати час.

      Але, на щастя, серед багатьох нових знайомих були і щирі розумні люди, які розуміли, що Андерсенові передусім треба вчитися, що він, з його здібностями, мусить мати вищу, університетську освіту, а не якісь випадкові елементарні знання. Шістнадцятилітнього Ганса влаштували в гімназію в невеличкому місті Слагельсе.

      Директор театру в Копенгагені Коллін виклопотав для нього стипендію і сам стежив за навчанням Андерсена. З того часу Коллін і вся його родина стали найближчими людьми для Андерсена, хоча самі вони, статечні, розсудливі і спокійні, часто і не розуміли поетичної, вразливої натури юнака.

      Скільки ж приниження і гіркоти довелося зазнати шістнадцятилітньому юнакові в гімназії! Але нехай він сам розкаже про це: «У гімназії мене посадили з маленькими хлопчиками у другий клас. Адже я, по суті, нічогісінько не знав. Я був схожий тепер на вільну пташку, посаджену в клітку. Бажання до навчання у мене було велике, але давалося воно мені важко. Становище моє можна було порівняти зі становищем людини, яка не вміє плавати, а її кинули в море. Йшлося про життя і смерть, і я з усіх сил боровся з хвилями, що загрожували потопити мене: одна хвиля називалася математикою, друга – граматикою, третя – географією і т. ін. Я захлинався і боявся, що мені ніколи не пощастить виплисти. То я перебріхував імена, то переплутував назви, то задавав неймовірні запитання, які не задасть хоч трохи розвинений школяр. Директор наш, взагалі великий насмішник, звісно, знайшов у мені підходящу мішень і врешті зовсім залякав мене».

      Коли перечитуєш листи Андерсена тих років, стає до нестями шкода бідного юнака. Як він старався! Він сидів дні і ночі над підручниками і не тільки наздогнав, а й перегнав решту учнів. Він прекрасно писав шкільні твори, любив літературу, історію, проте директор прискіпувався до кожного його слова.

      Дивний це був учитель і вихователь. Власне, цьому причепі і невдасі щонайменше слід було обирати своєю професією виховання молоді. Треба було мати велику віру в життя