Біль і гнів. Книга 1. Анатолій Дімаров

уже на возі, – сказав їй Васильович.

      Коні стояли коло воріт, понуривши неправдоподібно великі голови. Їздовий непорушно сидів на передку: він навіть не поворухнувся, коли Тетяна почала вибиратись на воза. І лишень тоді, як Васильович наказав: «Ти ж гляди, завези прямо на базар», – муркнув щось невдоволено у відповідь.

      Тому Тетяна довгий час не насмілювалась заговорити до нього: їй здавалося, що їздовий за щось на неї сердиться. Уже й село лишилося далеко позаду, уже й степ розгорнувсь перед ними, а дядько все мовчав, тільки зрідка, мов сонний, ворушив віжками. Аж коли добре розвиднилось, він нарешті обернувся до неї, і Тетяна впізнала Протасія.

      – То ви на базар?

      – На базар.

      – Мнясом торгувати?

      – Та заколола кабанчика, – поспішила відповісти Тетяна. – І рано ще, але що поробиш, коли гроші потрібні.

      – Багато не вторгуєте. Оті бісові горожа ни так ціну зіб’ють, що краще вже самому все те поїсти.

      – Якби ж то гроші не потрібні були…

      – Ото ж то й біда. Куди не поткнися, скрізь гони, дядьку, гроші! А горожанин з того й користується – ціну збиває… Як вивіз ще напровесні картоплю, думав продавать на пуди, а вони й збили на кілограми. Так тими кілограмами заморочили голову, що я картоплю одважую ще й гроші на додачу даю. Одна мені – трояка, а я їй – півпуда картоплі та чотири рублі здачі з копійками: думав, що десятку дала… Отак і доторгувався: ні картоплі, ні грошей!.. Так що ви бережіться, а то враз баки заб’ють.

      Тетяна, подякувавши, сказала, що берегтиметься. Своєю чергою поцікавилась, за чим їде до міста Протасій.

      – За лихою годиною!

      – За якою такою?

      – По радіво… Загорілося, бачите, вішати на вулицях… А воно мені треба?

      – Як – не потрібне? – здивувалась Тетяна. – Хіба погано буде, як ви щодня дізнаватиметесь, що діється в світі?

      – А нащо те мені?.. Нащо мені через чужий тин заглядати, як я ще у себе ладу не дав? Про мене, так хоть би й зовсім без радіва!

      – Це ви даремно, – не погоджувалась Тетяна. – Людина для того й народилась людиною, щоб не тільки в повну миску дивитися.

      – А мені – лиш би миска…

      Тетяна більше й сперечатися не стала: знала, що за ягідка Протасій. Завжди бурчить, завжди невдоволений. І що за натура така?

      Протасій же тим часом повернувся до Тетяни всім корпусом, спитав недовірливо:

      – А то правда, що Сталін із собою ніколи грошей не носить?

      – Не знаю, – розсміялась Тетяна.

      – От бачите, радівом мені очі кололи, а самі, видать, газет не читаєте! – уколов Тетяну Протасій і неголене лице його аж засвітилося втіхою. – А тамечки писалося, як на параді школярка одна хотіла позичити у Сталіна гроші, щоб на трамваї додому добратися. А Сталін лап-лап по кишенях, а грошей катма. «Біжи до Ворошилова, бо я свої усі розтрусив»… То як ви думаєте: зовсім не було чи побоявся, що не оддасть?

      – Та нащо воно вам?

      – Для інтересу…

      Пожував, пожував губами, сам до себе сказав:

      – Воно,