Біль і гнів. Книга 1. Анатолій Дімаров

от краще сядь біля мене та послухай, що я надумався.

      – Що ти надумавсь, старий?

      – Надумався, що нам таки не минути колгоспу, – з натугою мовив Васильович. – Рано чи пізно, а таки доведеться вступати. То краще вже так – одрубати зразу!.. Та воно, може, й справді лучче буде гуртом… Що попервах отаке – так це в кожного ж так: з незвички із рук усе валиться… Як, стара, думаєш?

      В Данилівни уже й сльози на брязку:

      – А Лиска, старий?

      – Кому що! – всміхнувся Васильович. – Не візьмуть твою цяцю, не плач! Тут самим рішатися треба.

      – Я що ж… – витирала уже сльози Данилівна. – Я вже за тобою, старий, як нитка за голкою: куди ти, туди і я… Василькові казав?

      – Не казав – куди поспішати! Це я ще так, тільки подумав.

      Однак того ж вечора повів із сином мову. Йому наче аж неловко було за свій намір. Тому й говорив, наче глузував із себе й дружини: от ми, двоє старих та дурних що надумались, а яка твоя буде думка?

      – Робіть, тату, як знаєте, – відповів на те син.

      – Отакої! А ти ж хто у нас – з боку притика?

      – Бо я поїду з села… Ось оженюся та й виїду.

      – І куди ж це ти зібрався?

      – В Донбас… На шахти…

      Не став одмовляти сина. Запитав лише гірко:

      – А як же, сину, хазяйство?

      – Якось уже без мене обійдетесь… Та ще як у колгосп підете, скільки тієї й роботи буде вдома!

      – Що ж, сину, одмовляти не будемо. Тільки гляди, щоб не довелося потім лікті кусати.

      – Якось справлюся, тату… Не пропаду.

      Що не пропаде, це точно: син весь у нього. Вже як люди якось там живуть, то Василь серед них останній не буде.

      Після того як узнав про намір сина, ніщо вже не стояло на заваді. Написав заяву та й відніс Твердохлібові: не хочете повертати моїх коней – ставте й мене поряд з ними.

      Твердохліб аж розсердився: які такі можуть бути жарти, коли мова йде про колгосп?

      – Ви, дядьку, якщо вже до нас іти надумалися, то куркульські плітки лишіть за порогом!

      Однак заяві був радий. Іншого разу, може, ще й подумав би: приймати Приходька до колгоспу чи ні, тепер же про те, щоб не приймати, не могло бути й мови. Після статті Сталіна дядьки валонули з колгоспу, мов почманіли. Було сто відсотків – лишилося сорок од сили. Твердохліб аж почорнів, аж із голосу спав – перевівся ні на що. А тут раптом один з найупертіших, один із тих, що стромляв палицю в колеса, іде до колгоспу!

      Багато що простив Приходькові за цей вчинок Володька. Одного тільки простити не міг: отого прочухана у райкомі. Коли ледь не одібрали партійний квиток. І пізніше, коли все втряслося та вляглося, коли всі хитання одійшли в минуле, коли навіть найзатятішому Хомі з роду невіруючих розвиднилося в дурній голові: тільки в колгоспі, тільки гуртом можна і вижити, не раз ловив себе Твердохліб на тому, що його дратує Приходько самою лише своєю присутністю.

      Васильович же першу зиму не вчащав особливо до колгоспу. Провідував лише щодня коней, і коли під весну стало сутужно із сіном, сам сказав Твердохлібові, щоб прислали до нього гарбу: натовк із горою, лишив для корівчини, аби лише дотягнути до першої трави. Та ще на загальних