Останній день. Микола Хвильовий

останнім. Кравчук пригадав, як їй затремтів голос, коли вона заперечувала проти назви сьогоднішнього дня останнім, і несподівана тривога неприємного торкнула його серце.

      «От тобі й маєш»! – подумав він. – Не мала баба клопоту, так нате вам вигадку. Вона просто не хоче зі мною розлучатися – тут уся розгадка й ховається. А потім вона й справді має рацію: який же це останній день, коли він тільки вирішальний?»

      Хоч Олена Олександрівна й пропонувала йому зайти до неї сьогодні прямо з шахти, але Кравчук вирішив спершу переодягтися і лише з гуртожитка піти до своєї коханої. Він, звичайно, дуже поспішав, йому кожна хвилина була дорога, але не можна іти в цьому брудному вбранні.

      В гуртожитку нікого не було: Коробка ще не прийшов, а Шруб та Остапенко, очевидно, десь пиячили. Кравчук хутко переодягся в новий костюм і, затягнувши краватку та змахнувши порох з черевиків, вийшов на ганок.

      – А, ударничок! Драстуйте! Драстуйте, ударничок! – перерізав йому дорогу п’яний Шруб. – Багато нарубали?

      Остапенко, що теж ледве тримався на ногах і стояв тут же, взяв Шруба за руку й пробубонів п’яним голосом:

      – Не чіпайте його, дядьку! Ходімте до казарми!

      – Зачім до казарми? – висмикнув руку Шруб. – А що як я хочу поговорити з товаришем Кравчуком?

      – Чого тобі треба від мене? – спитав Кравчук і відступив на два кроки.

      – А того мені треба, що ти мені жити не даєш! – Шруб блиснув своїми маленькими зеленуватими очима, й Кравчук знову побачив у них звірячу ненависть.

      – Ти сам собі жити не даєш своїми прогулами, – сказав він. – Як тобі не соромно, Шрубе, ти ж старий робітник! Невже в тобі ніколи не заговорить совість?

      – Кажеш, ударничку, совість? – і Шруб схватив Кравчука за рукав.

      – Та не чіпайте його, дядьку! Ходімте до казарми! – ще раз пробубонів Остапенко.

      Але вже було пізно. Ненависть Шрубова, що він її сяк-так приховував, вийшла із штучних берегів, а п’яний чад відбив йому найменшу здібніть мислити. Він раптом схопив у свої кам’яні обійми Кравчука й почав його валити. Назвати сили нерівними не можна було: Кравчук не поступався м’язами кремезному «самомобілізованому фронтовикові», і треба було чекати, що Шруб тут же дорого розплатиться за свій вчинок. Але в останній момент, коли Кравчук захоплений у несподіваний притиск, випростовувався й збирався перейти в контратаку, з шумом і важко повалився на підлогу, грюкнувши головою об цемент.

      І тоді ж перед його очима ранковий промінь блиснув у чомусь гостро тривожному, а біля серця почув він неможливий біль. І тоді ж на мить промайнув йому перед очима вогкий штрек, промайнули ті гори вугілля, що він його сьогодні, у вирішальний, останній день так багато нарубав, постало, нарешті, обличчя Олени Олександрівни: спершу воно було нормальної величини, потім стало зменшуватись і раптом зовсім зникло. Потім він остаточно й навіки згубив свідомість. Пірнувши ножем Кравчука, Шруб кинувся в степ і біля вбитого шахтаря залишився сам коногон Остапенко. Він кліпав переляканими