Митькозавр із Юрківки. Ярослав Стельмах

навчити своїх далеких пращурів? Ану-ну! Ану, пригадай! Це ж щаслива нагода! Чи ж годиться змарнувати її?»

      «Не годиться», – подумав Віка, і враз обличчя його проясніло.

      – О, вже щось вигадав! По очах бачу! – гарикнув череватий здоровань і підступив до хлопця. – То щось собі думав, а це обличчя так і скривилося од капосної мислі. У-у, диявольське насіння. Мале, а й собі туди ж. Звідки йдеш, кажи!

      «От кабан гладкий, – подумав чемненько Віка. – Хіба поясниш їм, звідки я тут, коли й сам не можеш до пуття всього втямити». А вголос відповів:

      – Іду я з тих країв, де люблять слово ласкаве і звикли людей стрічати за розумом.

      До ладу в нього вийшло. Віка аж сам собою замилувався.

      І на присутніх слова ці, видно, теж уплинули.

      – Ну, розум усюди в пошані, – мовив обережно князь.

      Але тут знов усе зіпсував здоровило.

      – Тільки не видно, щоб у тебе його було багато, – сказав він і засміявся. Негарно так засміявся. Некультурно.

      – Це як подивитися, – спокійно відрізав хлопчина. – Якщо, наприклад, порівняти вас із князем, то порівняння це теж буде не на вашу користь.

      – Що це він говорить! – обурився здоровань. – Та хто йому право дав отак із боярином!..

      – Стривай-стривай, Онисиме, – заговорив князь. – Ти теж… Напав одразу на отрока. Ну-ну, – підбадьорююче глянув на Віку.

      – От я й кажу, дядю княже, – повів той далі. – Ви, бачу, людина мудра і маєте мене зрозуміти. Знаю я надзвичайно багато і готовий усіма своїми скромними (ех, не те), своїми нескромними (знов не те)… усіма своїми знаннями із вами поділитись. А те, що я вивідувач, то це чиста вигадка. Не знаю я ніякого Юхимка Лихого, і наміри в мене найкращі і щиросерді. От, наприклад, – не дав він нікому оговтатись, – чи знаєте ви, що таке електрика? А між тим усе дуже просто. Он у вас, бачу, свічки стоять, а то висить під стелею лампочка і світить хоч цілу ніч. Без вогню. Та як яскраво! А сама маленька – як мій кулак. І прозора, бо зроблена із скла. А скло… Ага, ви знаєте… От і прекрасно. Дешево, вигідно, зручно!

      – Бреше він, князю, – сердито сказав Онисим. – Де ж це бачено, щоб без вогню світилося?

      – Гм, – поглянув на стелю князь. – Ну-ну?

      – Чи от радіо! – згукнув натхненно Віка. – Невелика така скринька. Повертаєш ручку – а там тобі музика всяка, люди говорять… Сиди собі – слухай.

      – Яка скринька? – перепитав Онисим.

      – Отака, – показав руками Віка. – Невеличка. А бувають ще менші.

      – І як же ті люди туди влазять?

      – У тому-то й штука, що нікого там немає, а насправді то грають чи балакають далеко-далеко і передають по дротах. А то й взагалі без нічого. Радіохвилями.

      – Щось ти дуже мудро говориш, – похитав головою князь. – Ніяк не доберу.

      – Та бреше все! – скрикнув Онисим. – Вивідувач, княже! Зуби вам замовляє.

      – А от і ні, – відповів Віка. – Просто знаю я значно більше за вас, от вам і здається, що то неправда. Але це ще не все. Чи відомо вам що-небудь про автомобіль?