Мюнхен. Роберт Харрис

й завтра.

      – Справді? Так швидко?

      – Він каже, що перетне чехословацький кордон у суботу. Наші військові експерти вважають, що йому треба три дні для розгортання танків і артилерії. З цього випливає, що мобілізацію він має оголосити завтра. – Г’ю кинув газету на стіл і ковтнув шампанського; воно здалося кислим на смак. – Ось що я тобі скажу: давай змінимо тему.

      Він витягнув з кишені піджака коробочку для каблучки.

      – О, Г’ю!

      – Воно буде завелике, – попередив Леґат.

      – Ой, яка гарна! – Памела наділа каблучку, підняла долоню й почала вертіти нею під люстрою, щоб синій камінь заграв на світлі. – Ти просто диво! А мені здавалося, у нас немає грошей.

      – Дійсно немає. Каблучка належала моїй матері.

      Він побоювався, що вона вважатиме подарунок дешевим, але, на подив, дружина протягнула руку через стіл і поклала йому на долоню.

      – Ти такий любий.

      Її шкіра була прохолодною. Тонкий вказівний палець попестив його по зап’ястку.

      – Шкода, що ми не можемо винайняти номер, – раптом він мовив, – і провести час в ліжку до вечора. Забути про Гітлера. Забути про дітей.

      – А можна якось домовитися? Ми вже тут – і що нас зупиняє?

      Вона не відводила пильного погляду великих сіро-блакитних очей, і зненацька від несподіваної думки йому стисло горло: дружина говорить так тільки тому, що знає – цього ніколи не буде.

      За його спиною хтось ввічливо кашлянув:

      – Містер Леґат?

      Памела прибрала руку. Г’ю обернувся й побачив метрдотеля: руки складені як до молитви, поважний вигляд з розумінням власної значущості.

      – Слухаю вас.

      – Даунінґ-стріт десять на дроті, сер.

      Метрдотель навмисно вимовив фразу досить голосно, щоб її почули за сусідніми столиками.

      – Лиха година! – Леґат підвівся і кинув серветку. – Перепрошую. Маю відповісти.

      – Я розумію. Іди і врятуй світ. – Вона помахала йому на прощання. – Пообідаємо іншим разом, – і почала збирати речі в сумочку.

      – Дай мені хвилинку. – У його голосі лунало благання. – Нам дійсно треба поговорити.

      – Іди.

      Г’ю на мить затримався, розуміючи, що всі за сусідніми столиками на нього дивляться.

      – Дочекайся мене, – сказав він. І з нейтральним, як він гадав, виглядом вийшов за метрдотелем з ресторану до холу.

      – Гадаю, вам знадобиться приватність, сер. – Метрдотель відчинив двері до маленького кабінету.

      На столі стояв телефон, поруч лежала слухавка.

      – Дякую. – Г’ю взяв трубку, почекав, поки двері зачиняться, і лише тоді сказав: – Леґат.

      – Перепрошую, Г’ю. – Він упізнав голос Сесіля Саєрса, колеги по особистому кабінету. – На жаль, вам слід негайно повернутися. Починається веремія. Клеверлі вас шукав.

      – Щось сталося?

      На іншому кінці дроту відчулося вагання. Особистим секретарям постійно нагадували, що телефоністи слухають.

      – Схоже, переговори завершилися. Наша людина летить додому.

      – Зрозуміло.