Бо війна – війною…. Роман Іваничук

наче виросла з-під землі. Довговолоса, з кустратою сивою бородою людина, одягнута в оленячий кожух, ступила в наш бік кілька кроків і зупинилася, спершись на рушницю, мов на костур. Я опустив вудлище, геологи посхоплювалися з місць, людина вийшла із шелюгів і зупинилася на відстані десяти кроків.

      «Сіль, – сказав дідуган. – Патрони».

      У його голосі не було вимоги, погрози чи благання, чоловік повідомляв нас про те, що йому необхідно для життя.

      Ми підійшли. Старець був узутий в добре зшиті чуні – певне, і одежу, і рушницю виторгував у оленярів. Але за що?

      «Знаю рибні місця», – сказав чоловік, пропонуючи нам свій «товар» за сіль і патрони.

      «Ти Михайло?» – спитав я.

      «Михайло, – відказав старий. – Я – Михайло».

      «Давно ти тут?»

      «Давно».

      «Скільки?»

      «Не пам’ятаю».

      Ми переглянулися. Михайло насторожився і відступив крок назад. Я запропонував йому сіль, мило, сірники й патрони, але за умови, що ми самі все те віднесемо до його житла.

      «Навести хочете?»

      «Ні».

      Старий кивнув головою, сказав нам іти обіч – так, щоб ніхто не залишався позаду, і ми пішли в глиб тундри. Дійшли до сторожки, вкопаної у землю. Над ямою, вистеленою оленячими шкурами, зводився міцно складений зруб із похилим дахом теж із полін ялиці; вікно без шибок виходило на південь; рама, тесана сокирою, потріскалася від дощів, снігу й вітру; під стіною – нари; посередині сторожки – вільховий пень замість стола; у куті – риболовні снасті й сокира.

      Скитальник був чистий, борода й волосся розчесані, очі швидко бігали під навислими бровами; спершись спиною до стіни, він стояв із зігнутими в ліктях руками, ніби готувався відбити напад. Хлопці виклали на долівку припаси.

      «Рибне місце покажеш?»

      «Ходім».

      Дорогою я запитав, чи він не боїться, що його знайдуть і примусять вернутися до людей.

      «Я нікому не потрібний, і ніхто – мені. У мене кілька землянок, тут я зустрічаюся з оленярами».

      «Хто ж ти?»

      «Михайло».

      «А колись ким був?»

      «Полярником. До стужі звиклий».

      «Чому ти тут?»

      «Утік колись із Соловків. Спіймали і заслали у Воркуту. Там відбув другий строк, а після війни випустили».

      Федір ще довго розповідав про свою зустріч із скитальником Михайлом, та я уже його не слухав. Неймовірна здогадка закралася мені в мозок, я пробував позбутися її – цілком, здавалось би, абсурдної, та вона вперто гніздилася, розбухала: а що коли то був мій стрийко Михайло Шинкарук, якого я ніколи не бачив, але багато знав про нього з розповідей мого батька… Полярник. Утік із Соловків. І – Михайло!..

      Колись у бараку в зоні Сорок другої шахти розбудив мене вночі сусід по нарах, якого недавно перевели у Воркуту з Печори, й признався, що він мій земляк із Пилипівки, знав мого батька, а із стрийком Михайлом служив в Українських січових стрільцях. Цей сусід, колишній священик Григорій Шепетюк, у