Бо війна – війною…. Роман Іваничук

Пеньков, не розуміючи, поглядав на наші суворі обличчя, намагаючись збагнути причину невдоволення, і поступово нітився сам, піснів, з усмішки на губах залишилася жалюгідна гримаса; він опустив куріпку на землю неподалік вогнища і глянув на мене, пробуючи ще раз витиснути усмішку, та це йому не вдалося; він вимовив:

      – Спатрайте на обід…

      Юра Ніструл, виминаючи запобігливий погляд Пенькова, сказав крізь зуби:

      – Ти не міг з цим почекати хоча б тиждень?

      – Та що ви, братці! – Пеньков зняв рушницю й припер її до бунґала. – Чому ви дивитесь на мене, мов на злочинця? Ніколи не бачили вбитої куріпки? А я й не шукав її… Вона сама вилетіла мені назустріч, упала, а потім почала віддалятися, припадаючи до землі. Я подумав: підбита – й вистрелив… Та їх тут мільйон!

      Федір мовчки сопів, дивлячись під ноги, його воляча шия багровіла, я подумав, що саме так він готувався колись до розмови з «блатними», чекав, що й зараз його товсті губи виплюнуть вульґарну лайку, та він, видно, стримав себе, підвів голову й сказав до Пенькова:

      – Мільйони? То правда… Мільйони окремих куріпок, а в кожної – діти. А чи ти знаєш, що людей теж рахують на мільйони, а вбивають по одному? Ну, добре, забезпечив ти нас продуктами, Степане, тож треба було ще й попередити: не беріть мене, хлопці, з собою, бо я дешевина. Дєшовка! Віднеси… стерво…

      Горбов засміявся: він не зрозумів, кого стосується слово «стерво» – Пенькова чи вбитої куріпки, – і своїм сміхом трохи розрядив напружену атмосферу; потім спитав Пенькова, начеб нічого особливого й не трапилося:

      – Ви весь час працювали домоуправом?

      – Яке ваше діло? – пирхнув Пеньков і подався до озера.

      І тоді мені мало не вихопилося з уст: «Кумом», опером працював, я його знаю. І стріляти йому не першина!» Та щось ворухнулося в моїй душі жалісливе: я ж ні від кого не чув, щоб він стріляв у людей, навіть тоді, під час розправи… Пеньков виконував свою службу, хтось мусив там служити, не можна їх усіх осуджувати, серед них були й люди… А скажу зараз – і нинішній його вчинок накладеться на колишню професію, я затаврую людину назавжди словом «убивця» – чи маю право це вчинити? А що підстрелив птаха не в сезон – з кожним може таке трапитися: мисливський інстинкт…

      Я змовчав. Але знову відчув, як напливає на мене колишнє: справді, через Пенькова я не буду вільний від лихих спогадів усі десять днів відпочинку…

      І вже ліниво стукотить десь у часових безвістях арештантський ешелон, він іде вже два тижні, з простоями, а я – наймолодший серед в’язнів, засуджений майже на стільки років, скільки маю від народження, – трясуся у набитому пульмані від простудної гарячки; врешті мене переводять у санітарний вагон.

      Доглядає мене санітарка – арештантка з «побутовиків», вульґарна повія, яка без сорому злягається щоночі, не соромлячись мене, з конвойними; кожного разу спить з іншим, по черзі обслуговуючи всю «вохру»[12], бо дорога зі Львова до Воркути довга – цілих три місяці.

      «Пацан, ти багатьох таких пульнув?» –

12

Озброєна охорона (вооруженная охрана).