Історія Флоренції. Державець. Никколо Макиавелли

і мусили щороку змінюватися. Щоб уникнути будь-якого приводу для ворожнечі внаслідок судових рішень, призначали, не з громадян міста, двоє суддів, один із яких називався капітан, а другий подеста; їм були підсудні всі цивільні й кримінальні справи, що виникали між громадянами. А оскільки жоден лад не може існувати без охорони, було набрано двадцять озброєних загонів у місті й сімдесят шість у сільських округах. До цих загонів було приписано всю молодь, і кожному молодому флорентійцеві було наказано з’являтися зі зброєю до свого загону, коли громадян закликатимуть до зброї наказом капітана або старійшин. Знамена в загонах були не однакові, а відповідали озброєнню: зокрема, в арбалетчиків були свої значки, у щитоносців – свої. Щороку на Трійцю новим воїнам надзвичайно урочисто видавали знамена та призначали нових командирів загонів. Щоб іще краще оснастити своє військо та водночас дати можливість усім, кого потіснить ворог, швидко знайти місце зборів і з новими силами рушити в бій, флорентійці вирішили, що військо завжди має супроводжувати колісниця, запряжена волами в червоних попонах, а на ній має бути червоно-білий прапор. Коли військо вирушало в похід, цю колісницю доправляли на Новий ринок і урочисто вручали главам народу. А щоб усі справи флорентійців здавалися ще більш блискучими, вони мали дзвін, названий Мартінелла, у який били протягом місяця перед початком воєнних дій із наочною метою дати ворогу можливість підготуватися до захисту. Скільки розважливості було в серцях цих людей і скільки великодушності, що раптовий напад на ворога, який сьогодні вважають діянням шляхетним і мудрим, тоді розглядали як діяння негідне і підступне. Дзвін цей теж незмінно був при війську як засіб для подання сигналів вартовим і всім іншим воїнам.

VI

      Саме на цьому громадському й військовому ладі ґрунтувалася воля флорентійців. Не можна й уявити собі, якої сили й міці досягла Флоренція за дуже короткий час. Вона не тільки стала на чолі всієї Тоскани, її вважали одним із перших міст-держав Італії, і хтозна, якої ще величі вона могла досягти, якби не виникали в ній так часто нові й нові чвари. Протягом десяти років існувала Флоренція за такого устрою, і за цей час змусила укласти з нею союз Пістою, Ареццо і Пізу. Повертаючись із-під Сієни, флорентійці захопили Вольтерру та зруйнували, окрім того, кілька укріплених містечок, переселивши їхніх жителів у Флоренцію. Усе це було здійснено за порадою ґвельфів, могутніших, ніж ґібеліни, яких народ ненавидів за зверхню поведінку в той час, коли вони правили у Флоренції під егідою Фрідріха II: партію Церкви флорентійці взагалі більше любили, ніж партію імператора, бо за допомогою папства сподівалися зберегти волю, під владою ж імператора побоювались її втратити. Однак ґібеліни не могли спокійно змиритись із тим, що влада вислизнула з їхніх рук, і чекали тільки нагоди знову захопити її. Їм здалося, що ця нагода настала, коли Манфред, син Фрідріха, захопив неаполітанський престол, що було відчутним ударом по могутності папства. Вони