Право на вбивство. Ксенія Циганчук

десять років після весілля (коли вони обоє добряче напилися на дні народженні її молодшої сестри) жінка зізналася, що від самого початку запідозрила, що ті всі парфуми, квіти, сережки та інші дарунки йому не по кишені.

      «Не можна носити протертий до дір піджак і при цьому мати багато грошей», – пояснювала свої міркування Майя.

      Женя на мить відволікся, пригадуючи молодість. Із задуми його вивело наступне запитання Єгора.

      – Ну гаразд, то як вам пощастило натрапити на тіло? – на відміну від Жені, Скляр так і не удостоїв їх усмішкою, натомість сканував своїми світло-сірими очима – намагався визначити, чи чує зараз правду.

      Губи він міцно стиснув у тоненьку лінію. Будь-хто б знітився від його погляду.

      – А що на нього натрапляти? Йшли собі дорогою, я забіг в туалет… Ми не вбивали його… – закліпав очима хлопець з побитою губою.

      – Та ми це вже зрозуміли, розслабтесь, пацани, – запевнив Женя. Йому навіть шкода стало цих двох. – То, кажеш, тебе саме в цьому місці в туалет потягнуло?

      Хлопці зітхнули з полегшенням, та попри це юнак відповів кисло:

      – Краще б не тягнуло. Краще б додому дотерпів, – сьогоднішній ранок він запам’ятає на все життя.

      – Отже, ви знайшли тіло випадково, – констатував Єгор.

      Досі навіть натяку на усмішку.

      – Угу, – погодилися хлопці.

      – Ви бачили когось? Якихось людей, – уточнив оперативник, розжовуючи жуйку зі смаком кавуна. – «Хоч орбіт замість цигарок».

      – Нікого взагалі не бачили. Хіба в центрі трохи людей було й біля вокзалу, а вже ближче до цього місця… – хлопець в окулярах заперечно похитав головою.

      – Були якісь машини? – запитав опер.

      Пацани перезирнулися.

      – Машини були, – стенув плечима той, що без окулярів. – Але ми на них не звертали уваги.

      – Ясно, – зітхнув Єгор. – А де ви живете?

      – У Білій Криниці.

      Кир’ях присвиснув:

      – То вам ще пів дня йти! Хлопці, ото ви гарно погуляли, – зареготав. – Вас що, ніхто забрати не може?

      – Посеред ночі? – скривився хлопець без окулярів.

      – Ну гаразд, – оперативник все ще реготав, відтак прикликав патрульного, завданням якого наразі було відганяти зацікавлених роззяв, якщо такі з’являтимуться.

      – Зганяй, завези цих двох додому. І відразу назад, зрозумів? – наказав колезі, відтак звернувся до малих, що завмерли, не вірячи своєму щастю – нарешті відпускають. Ба більше, їх на справжній поліцейській машині везуть додому. Сусіди побачать – заздритимуть! – Ось вам наші номери телефонів, – написав на листочку в блокноті, вирвав та простягнув хлопцеві в окулярах. – Якщо щось згадаєте, обов’язково дзвоніть. Зрозуміли?

      Хлопці покивали головами.

      – Запиши їхню адресу та номери телефонів, потім віддаси мені, – наказав тим часом Єгор патрульному. – І хлопці, з міста нікуди не виїжджати. Вам ясно?

      – Ясно, – з готовністю знову закивали обидва.

      Понад усе їм хотілося опинитися нарешті вдома. Хай