Вихідний формат. Олександр Есаулов

наче не того… не свої стали. Після променя того…

      Наталка раптово зупинилася та стурбовано глянула на Славка. Сльози її миттю висохли.

      – Стривай… Ти хочеш сказати, що той кривавий міг щось зробити з Петром?

      – Що значить того… хочу? Я вже цілу годину тобі це… кажу…

      – Ходімо назад!

      – Куди?

      – До Петра, дурню!

      – І ти дражнитися?

      – Не ображайся, гаразд? Чого ж ти відразу не сказав? Це ж очевидно! Петько став зовсім іншим після того, як той… Ну, той, що прийшов, променем його освітив. І Дмитра теж… Може, їх рятувати потрібно, а ми з тобою, мов двоє останніх йолопів! Мерщій назад!

* * *

      Екран монітора замиготів та вкрився легким синявим туманом. Із тої синяви почувся голос Макропойнта:

      – До мене, мої вояки.

      Ані миті не роздумуючи, Петько, а за ним і Дмитро пірнули в блакить екрана, який по тому повільно згас.

      У порожній квартирі пронизливо відлунював дзвоник.

      Розділ 3

      Черговий хід

      – Ну, що зараз робити… це… будемо? – Славко, не знімаючи, тримав пальця на кнопці дзвінка біля дверей Петькового помешкання.

      – Я не знаю, відчуваю тільки: щось сталося… Нас не було всього кілька хвилин, Дмитра не зустріли, отже, він нікуди не виходив.

      – Петре, відчиняй… Як його… блін… Димон! – І Славко щосили гупнув ногою в двері.

      За дверима панувала цілковита тиша, наче там нікого й не було.

      – Незрозуміло це все… – Наталка вийняла мобільника та набрала Петьків номер. За кілька секунд вони почули, як за дверима задзвонив телефон. Він дзвонив безперестанку, поки Наталка не натисла на клавішу відбою.

      – А що, як… – почала й відразу вмовкла Наталка – завагалась у своїх припущеннях.

      – Що – як? – перепитав Славко.

      – Я ось що подумала… А що, як той… хто він там… ну, який приходив із Заекрання, забрав їх із собою?

      – Туди? – очі в Славка покруглішали від подиву. – Ти це… маєш на увазі на той бік екрана?

      – Атож! Ти ж бачив, як вони змінилися? Ми пішли, а потім той, кривавий, пальчиком із екрана міг поманити – і гуд бай, Васю… І вони зараз де-небудь на диких просторах Заекрання в гостях у глюків.

      – Знаєш, це… дуже просто може бути! – Славко трохи подумав і погодився.

      – І що тоді робити? Ти уявляєш собі, які там простори? Де їх шукати? Та чи знайдемо? А як знайдемо, що далі?

      – Цей коротун дулю того… складе, прожектором освітить, і ми такими самими станемо… Ага… Цими, кривдниками мирних кицьок…

      Замовкли. Кожен думав про своє. Славко ще раз натиснув на кнопку дзвінка й довго тримав на ньому пальця, але пуття з того не було – за дверима анічичирк.

      – Що робити, не придумаю… – розгублено промовила Наталка. У її голосі забриніли сльози.

      – А я це… дуже навіть придумаю! Треба їхати до Сергійка!

      – До кого?

      – Ну, пам'ятаєш, цей… я розповідав про Інформу, Великого Процесора… Ну, і про Сергійка.

      – Пам'ятаю.