Бікфордів світ. Андрей Курков

намагаючись роздивитись обличчя Ізводьєва.

      – Іди, йди! Генерали божевільними не бувають! Він уже дванадцять років не спить.

      Зайшовши в землянку, Харитонов одразу влігся на нари. Клацнув засув, і залишився заарештований наодинці з темрявою. Боліло вухо, все ще дзвеніло в голові й абсолютно не хотілося спати.

      Уранці за ним знову прийшов Ізводьєв. Поцікавився самопочуттям, поскаржився на живіт. Обличчя в нього було бліде, як у небіжчика, під очима синюваті кола.

      – Я вже давно не жилець, – сумно мовив він. – Тут узимку знаєш як морозно! У мене вже й ноги сині який рік. Щодня болять! Гаразд, пішли до генерала. У нього сьогодні настрій хороший.

      У генерала дійсно був гарний настрій. Він ходив навколо вогнища, про щось упівголоса розмірковуючи. Побачивши Ізводьєва й заарештованого, різко зупинився, почекав, поки ті підійдуть.

      – Ну як, виспався? – звернувся він до Харитонова.

      – Ні, – похмуро відповів заарештований.

      Генерал насупився, перевів погляд на солдата, потім знову на арештанта.

      – Карту дороги до моря намалювати можеш? – запитав він.

      – Ні, – захитав головою Харитонов. – Це якщо по шнуру йти, то можна вийти, а так я навіть не знаю, в якій стороні воно звідси.

      – По шнуру… – повторив генерал. – Треба тебе розстріляти все-таки. Карту намалювати не можеш, ворожого оточення не бачив. Народився де?

      – В Архангельській області.

      – Ти ба, – генерал облизав сухі губи. – Діти є?

      – Нема.

      – Це добре. Значить, сиріт не додасться. Цигарки є?

      – Не палю. – Харитонову набридло відповідати на ці короткі, ніби ненавмисно поставлені питання, він дивився на землю і думав про дирижаблі.

      – Не палиш… – повторив генерал. – А я ось уже дванадцять років не сплю… І за цей час таких двох покидьків, як цей, – генерал ткнув пальцем в Ізводьєва, – розстріляв за сон на посту… А ти – «не палю», «карти не малюю», «дітей не маю», тьху!

      На землі перед Харитоновим зупинилися брудні, багато років не чищені чоботи.

      Харитонов підвів очі й зустрівся поглядом із генералом, який розглядав його впритул.

      – І зуби я вже дванадцять років не чищу. Порошку немає. А вони тим часом гниють, ось подивися! – І генерал дихнув у лице Харитонову такою затхлістю, що заарештований примружився, немов запах був неприємний і очам.

      – Бачиш, до чого нас вороги довели! А ми не здаємось! І не здамося, напевно… Ти який час доби більше любиш?

      – Ніч, – відповів Харитонов. – Найбільш мирний час.

      – Ти ба! Мирний час!.. – гмикнув генерал. – Це я запитую, коли тебе краще розстрілювати – вранці, вдень чи ввечері. Вночі не будемо. Патронів мало, та і схибити легко.

      Харитонов мовчав.

      Генерал дивився на нього пильно з відстані простягнутої руки.

      Ізводьєв сидів на генеральській колоді в генеральській позі.

      Дивився на вогнище і чухав рукою коліно. Потім скинув чобіт, розмотав онучу і посунув мало не у вогонь дійсно синювату праву ногу.

      –