Георгій Нарбут. Олена Нагорна

згадував Нарбут, – я з душевним трепетом і тривогою пішов до майстра (І. Я. Білібін) з метою поговорити з ним і показати йому для критики свої роботи. Він прийняв мене спочатку не без глузування, запитавши, чи не з першого слова – “Ви малорос?”, але потім ми якось розговорилися, він подивився мої малюнки, давав деякі поради». З того часу Нарбут оселився у Білібіна, відвідував його заняття, а також ще одного видатного художника та графіка Мстислава Добужинського – свого майбутнього друга.

      «Тоді майбутній мій милий друг Георгій Іванович був сором’язливим і незграбним юнаком, добродушно віджартовувався від кумедних причіпок Білібіна, який грав роль суворого ментора і, здається, почав з того, що по першому випадку вилаяв його за старанне йому наслідування. Незважаючи на напівжартівливі відносини, безсумнівно, під впливом Білібіна Нарбут став вивчати “першоджерела”. Здається, Білібін вселив йому серйозний інтерес до Дюрера і майстрів дерев’яної гравюри, і відомий період у творчості Нарбута відбив його захоплення малими майстрами й середньовіччям, що почався, мабуть, уже тут» – так згадуватиме ті події Добужинський.

      З часом Нарбут став бувати у багатьох з його друзів. Зрозуміло, що ці знайомства збагачували юного митця новим досвідом, він багато чого навчився у своїх учителів. Спілкування з Олександром Бенуа, вивчення його колекцій були для Георгія найкращою школою. А робота поруч з Білібіним давала змогу пізнавати таємниці майстерності у найдрібніших деталях.

      Залишилися спогади Нарбута про те, як вони взаємодіяли: «Життя моє у Білібіна мені дуже подобалося й принесло величезну користь. Не бувши його учнем, я фактично в нього навчався. Коли він працював у себе в майстерні, то майже завжди кликав і мене «за компанію» за свій стіл малювати (коли Нарбут стане ректором Української Академії мистецтв, то також кликатиме своїх учнів працювати за одним столом). Він же дістав мені й заробіток: за його протекцією видавець газети «Рускоє Читання» купив у мене для видання ілюстрації (зроблені ще в Глухові) до казок «Снігуронька» і «Горшеня», а потім замовив мені кілька графічних робіт (обкладинку, малюнки загадок і кінцівки) для свого журналу…».

      Певний час він справді копіював стиль Білібіна, на що митець реагував не дуже схвально та все одно протегував Нарбуту. Восени 1906 року Білібін надав Нарбуту рекомендаційного листа до Миколи Рериха, який очолював школу Товариства заохочення мистецтв. У листі, зокрема, йшлося: «Цей Нарбут зняв у мене одну кімнату. Я познайомився з ним тільки нещодавно. Як на мене, він дуже здібний хлопець, але поки (по юності) абсолютно без індивідуальності. Він наслідує моїм першим казкам, від яких я сам давно відмовився, і не може ще, здається, зрозуміти, наскільки вони не те, чим вони повинні були б бути. Я весь час кажу йому, щоб він шукав себе… Він не вміє малювати і хоче вступити до Вашої школи. Мені здається, що це добре. Нехай малює».

      Прийде час і Білібін скаже про Єгора: «Нарбут – величезний, майже