Дорога до Оруена. Елена Макарова

1

      Пройшовши ще кілька кроків, вона знов роззирнулася. Переконавшись, що за нею ніхто не стежить, вона підійшла до, відомої тільки їй одній, укромної місцини. Витягнувши з кущів ганчір'яну сумку, яку збирала не один день, дівчина вирішила, наостанок, передивитись, чи все на місці та чи нічого вона не забула. Великий моток мотузки – є, ніж – є, кілька монет – все, що вдалося роздобути, обід – хліб, сир і пара яблук. Замало звичайно, та на перших порах вистачить. Останнім вона взяла до рук плаща з капюшоном, що лежав на самому дні. Вдягнувши його, дівчина закрила сумку, та повісила її через плече. Вдруге роззирнувшись, вона закрокувала по дорозі. Сонце сідало і люди починали розходитись по домівках. Час був ідеально розрахований – на фігуру, що швидко йде, у плащі, із капюшоном натягнутим до самих очей, ніхто не звертав уваги.

      Вдалині показалися обриси корабля, і дівчина прискорила крок.

      Вона раптом представила обличчя батьків, які зайшовши вранці до неї в кімнату, виявлять пусте не розправлене ліжко; батько напевно скаже, подумала вона: «Жінко, а де Кіра? Куди поділася наша дочка? Це ти дозволила їй не ночувати вдома?; на що мама, звичайно, відповість: «Та як ти можеш підозрювати мене у такому? Кіра, між іншим, весь учорашній день провела під замком!; і дівчина мимоволі посміхнулася. Дійшовши до корабля, вона миттєво піднялася на палубу та пішла вздовж лівого борту. Несподівано зупинившись біля останніх дверей, Кіра подумала: «А що, як каюта вже зайнята?»

      Їй довелося витратити немало часу на те, щоб знайти людину з команди, з якою вона змогла домовитись (за плату, звичайно) про каюту на цьому кораблі. Отож, ті декілька монет у її сумці скоро повинні були перейти до одного з помічників капітана. Але раптом він її обдурив?

      Дівчина швидко відкрила двері – каюта була порожня.

      Знявши плаща та поклавши його і сумку на підлогу, вона вмостилася на ліжку. Спати не хотілося. Але до відплиття було ще далеко, а вона не змогла придумати, чим ще можна зайнятися. Лежачі та дивлячись у стелю, вона почала представляти собі, куди вона піде, та що буде робити після того, як корабель пристане до іншого берега…

      Різкий поштовх – вона розплющила очі. «Корабель рушив! От вже ідіотка, заснула!» – вилаяла вона себе. Піднявшись із ліжка, вона підійшла до сумки. Діставши монети, дівчина накинула плаща і вийшла з каюти. За пів години вона обійшла корабель вздовж і впоперек. Знайшла того, кого шукала, дівчина у компанії декількох людей. Зробивши пару кроків у їхньому напрямку, вона, непомітним для решти рухом, закинула монети до потрібної кишені та, мовби й не було нічого, рушила далі. Прогулялася палубою, потім знов повернулася до своєї каюти. Відчинивши двері, вона завмерла від несподіванки і навіть не переступила порогу.

      На ліжку лежав чоловік. Він відкрив очі та промовив:

      – Якісь проблеми?

      – Взагалі-то так,… це моя каюта.

      – Коли я прийшов, тут нікого не було, – він посміхнувся, – тож, вибач,… двері он там, – вказав він поглядом, але Кіра не рушила з місця, – Ніяк не знайдеш дорогу? Може тобі допомогти у пошуках?

      Дівчина відчула, що починає сердитися, і це їй зовсім не подобалось.

      «Та за кого він взагалі себе має?!»

      Глибоко вдихнувши, вона насилу посміхнулася та зробила пару кроків.

      – Я за цю каюту заплатила, тож…

      Чоловік раптом підвівся та, спустивши ноги на підлогу, промовив:

      – Тобто, заплатила? Кому? Хоча, я здогадуюсь. Такому: з темним волоссям, невисокого зросту…

      – Саме так.

      Не встигла вона відповісти, а чоловік вже голосно розсміявся.

      Напевно на обличчі дівчини відобразилося її здивування, тому, трохи заспокоївшись, чоловік сказав:

      – А хлопець видався – нівроку. Ну, погодься. Взяти гроші з нас обох…

      – Авжеж. Це точно. Хлопець – нівроку,… забрав у мене останні гроші і навіть не спромігся сказати, хоча б між іншим, що на цю каюту претендують інші люди.

      Кіра так захопилася своєю промовою, що зовсім не звернула уваги на те, як чоловік встав та підійшов до неї впритул.

      – Я б із задоволенням погомонів з тобою ще, але тільки не сьогодні, – промовив він, – ти вже пробач.

      Мить – і рука дівчини опинилася немов в лещатах. Скільки вона не намагалася, вириватися було марно. Чоловік, з кожною миттю стискаючи свої пальці на її зап'ястку все сильніше, швидко наближався до дверей.

      – Цікаво, а знає про твою домовленість капітан?! Думаю, навряд чи! – закричала Кіра на все горло, – І якщо я раптом залишусь без каюти, то, будь впевнений – і ти теж! Про це я вже подбаю!

      Чоловік зупинився. Послабивши хватку, з якої дівчина одразу ж вирвалася, він сказав:

      – Добре, іншого виходу, як видно, немає.

      Повільно підійшовши до ліжка, він знов улігся та заплющив очі.

      – І що це означає? – промовила Кіра, потираючи зап'ясток.

      – Це означає, що ні ти ні я не збираємося іти.

      – Ну і…

      – Розташовуйся, де хочеш. Каюта –