Подвійні міражі. Наталка Шевченко

зі слів: «Невже такій гарній жінці подобається ця маячня?»

      Для них цими ж самими словами бесіда й закінчувалася.

      – Я мокра. Мені холодно, – тим часом нудила Юля. Влада, не відриваючись від читання, знизала плечима.

      – Усі мокрі, усім холодно. А ваш чоловік мокріший за інших.

      – Він – почвара, – тихо, але так злобно мовила Юля, що всі аж здригнулися.

      – Ти ще почвар не бачила, кумонько, – дорікнула Влада. – Не бери гріха на душу, не бреши на мужа.

      Юля знітилася, замовкла і стала прислухатися. Почулося, що крізь гуркіт грому та шум дощу пробивається несамовитий жіночий лемент. Він то змовкав, майже розчинаючись у гуркоті зливи, чи не потужнішої за Ніагарський водоспад, то сягав крещендо, переходячи з безладних вигуків у таке моторошне виття, ніби плакав Левіафан, упійманий у лабети Бога. Якщо до цього Юлі й справді було холодно, то зараз її зморозило. Видалося раптом, що вони учотирьох відрізані від світу назавжди і що почався другий Великий Потоп, без ковчегу з парованими тварями, без Ноя й без жодної надії на спасіння. Юлі також хотілося кричати, і вона вже ледь не почала, аж тут дверцята маршрутки ляснули, і в салоні з’явилася мокра та збентежена голова Бобиря.

      – Це капєц, дівчата, – сповістив юнак. Влада миттю відклала книжку.

      – Кому? – злякався Штос, хоча звертались явно не до нього.

      – Не кому, а взагалі. Ми знайшли її. Момент, – голова знову зникла, надворі пролунали такі звуки, ніби хтось у гумаках чалапав болотом, і нарешті дві пари міцних чоловічих рук буквально штовхнули до салону обм’яклу Ліду. Жінка була блідою, як вапно, з рани на її чолі струменіла кров.

      – Ви, придурки! – загорлала Юля, ледь побачивши Геника та Юрка, що сяк-так утиснулися за Лідою. – Що ви з нею зробили, трясця?!

      – Та нічого, – Бобир, не надто зважаючи на дурні питання, посадив Ліду на подвійне сидіння і заходився діловито оглядати ушкоджений лоб. – То вона сама.

      – Ти хочеш мене переконати, що вона сама розгатила собі довбешку до крові?! – карбуючи кожне слово, холодно спитала Юля. Юрко гмикнув, продовжуючи пильно роздивлятися рану.

      – Хтось має вату і перекис водню? Чи хоча б одеколон?

      – Я маю. І те й інше, – відгукнулася Ксеня.

      – Ти мене ігноруєш, чи що? – верескнула Юля до Бобиря. Той кивнув.

      – Ігнорую. Хоча й не вельми вправно виходить, так? Ти ж бо натяків не розумієш. Мушу сказати прямо: заткайся і сядь спокійно. Стули писок, доки я не допоміг.

      Юля отетеріла. Глянула було на чоловіка, але той демонстративно відвернувся. Почуваючись обпльованою, жінка таки сіла, щоправда, у неспокої, однак це нікого не хвилювало. Юрко тим часом вправно відкрутив пляшечку з перекисом від запасливої Ксені, щедро хлюпнув ним на уразу, почекав, доки рідина перестане пінитися, промокнув ватою рештки крові і, діставши з кишені олівець із зеленкою, заходився окреслювати краї рани лінією досконалої товщини. Штос не витримав – цей вискочка дратував його дедалі більше.

      – Ну, ти прямо як лікар, – вигнув