Лазарит. Симона Вилар

тебе до міста: франки вважатимуть за чужака-вивідувача, султанові сельджуки й курди сприймуть за одного з їхніх ворогів. І все ж ти мусиш туди потрапити. Як? Це можна буде зрозуміти вже під мурами фортеці, оцінивши ситуацію на місці. Є лише два шляхи: проникнути в оточене місто ще до вирішального штурму чи дочекатися, коли ворота відчинять, і ввірватися туди в перших лавах. Тоді ти муситимеш розшукати мою сестру раніше, ніж переможці почнуть грабувати й зводити порахунки з мусульманами та євреями. Мартіне, ти повинен будь-якою ціною врятувати мою Сару та її дітей! Лише тобі, кращому з найкращих, я можу довірити їхню долю.

      Ніколи ще Ашер бен Соломон не був такий схвильований. Цієї миті йому дуже потрібне було співчуття.

      – Запевняю, мій господарю, – стиха промовив лицар. – Я зроблю все, на що здатна людина. А зараз, будь ласка, розкажіть мені про це докладніше.

      Щойно заходилося про справу, Мартін ставав настільки ж сухий і точний, наскільки Ашер бен Соломон тяжів до розлогих пояснень. Але зараз даян уникнув звичної велемовності:

      – Ти з’явишся під мурами Акри в подобі лицаря-госпітальєра, такого собі Мартіна д’Ане. Цей воїн родом із Намюра. Він покинув свій Орденський дім і вирушив разом з іншими паладинами у Святу землю, але дорогою тяжко занедужав і зараз доживає останні дні в лікарні ордену в Константинополі. Ми дістали його подорожню грамоту та рекомендаційні листи. Те, що цього госпітальєра, як і тебе, названо на честь Святого Мартіна – хороший знак, і тобі легше буде звикнути до нового імені.

      Лицар стримано усміхнувся: смішно про таке говорити. Як він тільки не називався, виконуючи доручення голови нікейської общини, і ким лише не був: французом, фламандцем, лотарингцем, нормандцем, австрійцем, іспанцем; якось йому довелося вдавати арабського еміра й навіть пулена – так називали християн, народжених в Єрусалимському королівстві.

      У ті роки, коли Мартіна ретельно готували до його ролі, він опанував кілька європейських і східних мов, вивчив характери та звичаї багатьох країн, знав імена володарів різних земель і міг розповідати про місця, які він начебто відвідав, так, немов народився та прожив там більшу частину життя.

      Але зараз його не так надихало спільне з невідомим лицарем ім’я, як те, що йому справді випало колись кілька місяців провести в Намюрі, і, якщо доведеться, він зможе розмовляти тамтешньою говіркою.

      Насправді його непокоїло дещо серйозніше:

      – Головна небезпека, мій господарю, – зауважив Мартін, – в іншому. У Палестині є люди, насамперед лицарі, які можуть мене впізнати. Байдуже, в якій подобі і під яким ім’ям я з’явлюся.

      – Безперечно, ризик великий, – погодився даян. – Але я не наражав би тебе на ризик без виняткової потреби. Людина з такою, як у тебе, зовнішністю, скрізь привертатиме увагу. Саме тому я завжди наполягаю, щоб ти змінював свій образ, як тільки можеш. Тобі доводилося зображати бритоголового еміра й солідну даму під серпанком, бородатого одноокого горлоріза та монаха-пустельника. Ти сам розповідав, що жоден із людей,