Коли ти поруч. Светлана Талан

ти живе українське слово.

      Література, кіно, пісня і театр обрані не випадково, адже саме ці жанри є стратегічними жанрами культури, що формують і визначають зрілість нації.

      Метою конкурсу та його завданням є пошук нових імен, видання найкращих романів, стимулювання й підтримка сучасного літературного процесу, вітчизняної естради, кіно й театру, і як наслідок – наповнення українського ринку повнокровною конкурентоспроможною літературою, а сцени, кіно й театру – якісними українськими шлягерами, фільмами, п’єсами.

koronatsiya.com

      Від автора

      Сюжетом свого роману я хотіла нагадати нам, людям, про те, яким швидкоплинним є життя.

      Ми повсякчас кудись поспішаємо, завжди не встигаємо, метушимося, нарікаємо на життя і не помічаємо за повсякденними клопотами тих, кому справді зараз дуже важко. Ми шукаємо у близьких і родичів співчуття і порозуміння, але часом не замислюємося над тим, чи зробили самі щось добре й корисне для інших. Скажете, що ви не олігарх, не мільйонер, щоб бути спонсором і допомагати комусь, самі, мовляв, боремося за виживання. Але не завжди гроші вирішують усе – це на прикладі свого життя доводить моя героїня. Звичайна добра і чуйна людина випадково захворіла на СНІД і відразу ж була відштовхнута сучасним суспільством, яке не готове сприймати таких недужих. Проте невігластво оточення не зломило її, ту, яка залишилася сам на сам зі своєю бідою, вона не опустила руки. Не багата у фінансовому плані, моя героїня багата душевно. Її щирості, широті душі та відкритості серця, доброті, готовності до самопожертви, вмінню любити може позаздрити будь-хто з нас.

      Мені дуже хотілося б, щоб ви подивились іншими очима на хворих на СНІД і стали уважнішими й добрішими до тих, хто сьогодні поруч із вами.

      Ви можете любити людей, хворих на СНІД.

      Ви можете торкатися їх.

      Ви можете бути друзями.

      Ви можете доглядати їх.

      Ми всі однакові.

Нкосі Джонсон, активіст руху проти СНІДу, Йоганнесбурґ, Південна Африка

      Частина І

      Розділ 1

      Іван Іванович із полегкістю зітхнув. Минув четвер – операційний день. Звичайний робочий день, як усі його сорок років, проведених у відділенні хірургії. Втім, не такий уже і звичайний. Сьогодні він провів три вдалі операції, значить, ним було врятовано ще три життя. Можна було б спокійно піти на заслужений відпочинок, переїхати жити до села, в рідну домівку і доглядати хвору матір. Він так і збирався вчинити чи не кожен день, але звільнення з роботи постійно відкладав на завтра, на післязавтра, на весну, літо, на «після відпустки». Вечорами, коли його долала втома після важких змін, він мріяв про той день, коли можна буде не сушити голову, розмірковуючи про правильність поставленого діагнозу, про непередбачені наслідки організму післяопераційних пацієнтів, а просто прокинутися рано-вранці під горлання півнів у селі і, пірнувши в густий сивий туман, спуститися до тихої річечки з вудкою в руках. А на ранок Іван Іванович прокидався під гудіння автівок, що проносилися під його вікнами, і знову поринав з головою в працю. Не можна сказати, що він придумав собі, що без нього відділення хірургії закриється і земля перестане обертатися навколо своєї осі. Просто він дуже любив свою роботу і ніяк не міг уявити своє життя без білого халата та скальпеля в руках.

      Іван Іванович зняв халат, відчинив рипучі дверцята старенької шафи й охайно повісив його на плічка. Його робота не допускала помилок і вимагала постійно, щохвилини пильності, акуратності та педантичності. Таким він і був, таким його зробила робота. Чоловік увімкнув електрочайник і подивився на годинник. Ось-ось має підійти Віталій і прийняти зміну.

      Віталієм Іван Іванович був задоволений. Мабуть, з усіх хірургів, з ким йому доводилося працювати, цей молодий хлопець здавався йому найбільш перспективним. Саме йому Іван Іванович із величезним бажанням передавав нагромаджені роками досвід і знання. Віталій Степанович, як звали його у відділенні всі, крім Івана Івановича, працював хірургом лише два роки, але зробив самостійно вже чимало складних операцій. Просто відчувалося, що молода людина на своєму місці. Це радувало Івана Івановича, з одного боку, а з іншого – він усе-таки ревниво ставився до талановитості молодого хірурга. Але це була добра, біла заздрість, і Іван Іванович не вбачав у цьому нічого поганого.

      «Ось дочекаюся моменту, коли Віталій покаже себе з кращого боку на всі сто відсотків, тоді й піду з роботи», – задумав одного разу Іван Іванович і почав чекати відповідної нагоди.

      Чайник закипів, і клацнула його кнопка. Майже одночасно з цим звуком хтось постукав у двері.

      – Можна? – спитав молодий, високий, якщо не сказати довготелесий, хлопець в окулярах, відчиняючи двері.

      – Заходь, Віталику, – по-батьківськи посміхнувся Іван Іванович. – Я вже і чайник закип’ятив, чекаючи на тебе.

      – Я не спізнився, – зауважив Віталій, – здрастуйте, Іване Івановичу.

      Незважаючи на свій високий зріст, Віталик не сутулився, як зазвичай роблять