Залишенець: Чорний ворон. Василь Шкляр

вигадав неп,[14] щоб узяти нас за горлянку. Ми почали втрачати найбільшу опору – селянина, якому нарешті дали дихнути, дозволили погосподарювати, пожити з розв’язаними руками. Хай і в неволі, зате з масною кісткою. Ще зовсім недавно село зустрічало нас, як своїх боронителів, мішками несло хліб, сало, курей, давало кращих своїх синів, а тепер – відвернулося. «Вибачайте, хлопці, – ховаючи очі, казали дядьки, – часи змінилися, пора б і вам братися до якогось діла, бо в лісі ви вже нічого не виходите. Вертайтеся додому, хазяйнуйте і живіть, як люди».

      Такі балачки виводили мене з терпіння. Одного разу змучені, голодні, вимоклі на дощі, ми верталися до Лебединського лісу після невдалого нападу на гамазей торфової виробки біля Іванової Гаті й залізли в клуню перепочити та обсушитися. Самі не зогляділися, як і поснули на соломі. Іноді напосідала така втома, що сон валив з ніг.

      А вранці до клуні зайшов отой «хитрий дядько», пропахлий гноєм і дьогтем. Очі бігають туди-сюди, видно, казати боїться, але й мовчати не може:

      – Хто вас сюди просив? – почав жалібно-тонким голосочком. – Хочете загнати мене в могилу? Ну подумайте своєю головою: ви оце відсиділися та й пішли собі далі, а хтось донесе, що ночували в мене.

      – Хіба ж ми не за твою шкуру воюємо? – не зовсім доречно спитав Коляда.

      – Та на дідька ж мені ваша війна, як ти виспався та й пішов, а мене взавтра повісять, – відрізав дядько. – Минулося. Ви вже не заступники наші, а кара Господня! Через таких ще не один на той світ піде…

      Він на хвильку затнувся, міркуючи, чи не далеко зайшов, тоді плямкнув примирливо:

      – Пождіть, я зараз.

      Вийшов із клуні й швиденько вернувся з полумиском вареників. Вони були холодні, мабуть, лишилися з учорашньої вечері, проте білі й пухкі, приготовлені з доброго питльованого борошна. Я бачив, як у нашого китайця Ході зрадливо ворухнувся борлак, – ми вже добу не мали ріски у роті.

      – Частуйтеся, хлопці, але не дражніть собак, – сказав дядько. – Чуєте? Що хочте робіть, а собак мені тут не дражніть.

      Саме під цей момент з рипом відхилилися двері, і до клуні просунулася волохата морда – симпатичний сірко світив на нас розумними очима. Замість гавкати – тільки облизався.

      – А хто тобі, дядьку, сказав, що ми дражнимо собак? – спитав Коляда. – Ми з ними більші друзяки, ніж з отакими, як ти.

      Він узяв із рук хазяїна полумиска й поставив його перед носом сірка. Той нюхнув, узяв у зуби вареника, та їсти не став. Запитально дивився на хазяїна.

      Ми вже не мали сил і сміятися. Клуню покинули голодні і злі. Від люті розгромили в селі споживчу кооперацію.

      Коло дедалі звужувалося. Невдовзі ми вже не могли собі дозволити в селах навіть такі легенькі фортелі, як от із цією споживчою кооперацією. Той-таки сатана придумав проти нас ще й «інститут відповідачів» – більшовики розстрілювали селян за зв’язки з лісовиками чи за найменшу підозру в неблагонадійності. До чорних списків відповідачів-заручників (їх ще називали десятихатниками) потрапляли найпорядніші люди. Звідтоді ми намагалися обминати села, не заходити в них без нагальної потреби.

      Я

14

Неп – нова економічна політика, яка тимчасово полегшувала становище селянства з метою відвернення його від антирадянської боротьби.