Залишенець: Чорний ворон. Василь Шкляр

гітари.

      – Ну, чому ж немає? Гей, музики! – Манюня пішла до оркестрового помосту, де стояла фісгармонія, трішки там пошепталася й повернулася з гітарою. – Тільки дивись мені, Панасе, бо за струни відповідаю я.

      Поручник Калюжний провів пальцями по струнах, трохи їх підладнав і заспівав хрипкувато-солодким голосом:

      Ах, зачєм ти мєня целовала,

      Жар безумний в груді затая,

      Нєнаглядним мєня називала

      І клялась: я твоя, я твоя!

      А тєпєр ти на сценє шантана пойош,

      За брільянти, за дєньгі, наряди

      Старікам ти сєбя продайош

      Раді грєшной порочной услади…

      – Браво! – вигукнула Манюня, і «мушка» на її щоці знов лукаво тріпнула крильцями. – А ти, Фаню, й по нотах співаєш?

      – Нє, токо по жєнскіх компаніях! – відказав поручник.

      Чорновус подивився в сірі очі – у них не було й іскорки сміху. Вони, ці очі, дивилися десь далеко-далеко.

      – А вам не підходить наша жіноча компанія? – спитала в нього Манюня.

      – Чому ж?…

      – Ну, ви ж не захотіли служити в Умані.

      – Я, мєжду прочім, єщьо могу всьо ізмєніть, – поручник Калюжний ревниво подивився на Манюню. – Ми можєм оставіть штабс-капітана і в Уманє.

      – Не варто, – сказав Чорновус. – Жереб випав.

      Вечір не скінчився так, як малювала йому скрипка. Він сподівався, що проведе Тіну додому, можливо, вона ще покаже йому Софіївський парк з його темними гротами, призначеними для потаємних зустрічей і перших цілунків. Та коли вони вийшли з ресторації і зупинилися під блідим газовим ліхтарем, вона подала йому тонку прохолодну руку.

      – Щасти вам, пане капітане. Дасть Бог – побачимося.

* * *

      Наступного дня він уже був у Черкасах, куди також докотився грім революції. Той грім розбудив Україну, яка, здавалося, не прокинеться вже ніколи. Колись офіцерові ударного батальйону смерті Черноусову навіть уві сні не могло привидітися, що він стане курінним 25-го Черкаського куреня і, зупиняючи ешелони на станції Бобринській, ставитиме до муру тих солдатів та офіцерів, з якими пліч-о-пліч ішов за «царя і отєчество».

      Але й більшовицька пропаганда робила своє. Виморені війною і затуркані обіцянкою «земельки», багато вояків утікало додому, дехто кинувся «грабувати награбоване», повсюди вешталися ватаги дезертирів – своїх і чужих, які перетворилися на бандитів-головорізів. Зрештою і в його курені залишилося всього-на-всього двадцять сім козаків, одрізаних від розпорошеної Армії УНР, й одного разу на станції Цвіткове на них посунула хмара п’яних москалів-дезертирів, що вивалила з вагонів у пошуках легкої здобичі. З образливою матючнею та улюлюканням вони заходилися зривати з козаків жовто-блакитні військові відзнаки. Якийсь дикун з розхристаною на всі груди гімнастеркою – чи не їхній ватаг – під загальний регіт підійшов до курінного Чорновуса й потягся п’ятірнею до його лівого рукава, на якому золотів тризуб.

      – А ето што за цацкі?

      Чорновус на вагання часу не мав: вихопив шаблю, махнув з усього