Ваші пальці пахнуть ладаном. Валентин Чемерис

з маленької кімнатки-конури, відгородженої від парадної передпокоєм, висовувалась глуха тьотя Соня – третя і найстарша з маминих сестер. Вона говорила тільки по-українському:

      – Ось тобі, шибенику, конхветки, тільки не їж усі зразу! – і дарувала мені круглу коробочку монпансьє. Вони були дуже смачні. І це було все. Далі я не пам’ятаю, щоби хто-небудь робив подарунки. А втім, якось мені подарували голубий м’ячик. Але він був з діркою».

      У ранньому дитинстві Сашка не стало батька і матері. Його, насильно розлучивши з рідною сестрою, виховували родичі, які при всьому їхньому бажанні не могли замінити йому батьківське тепло.

      «Мені виповнилось десять років. Я тримав іспит у підготовчий клас Київської першої гімназії. Іспит я здав блискуче – на п’ять. Тільки по Закону Божому отець Семен задав мені підступне запитання:

      – Якого дня Бог створив мишей?

      Як відомо, створення світу йшло за визначеним розкладом. Був точно вказаний день, коли Бог створив тварин. І цей день мені був точно відомий, але я ніяк не міг собі уявити, щоб Бог займався створінням непотрібних і шкідливих гризунів. Тому, подумавши, я сказав:

      – Бог мишей не створював… Самі завелись!..

      Екзаменатори розсміялися. І все ж я отримав п’ять.

      Весь підготовчий і перший класи я навчався відмінно. Потім щось наче трапилося зі мною. Що саме – не відаю. Але я став вчитися гірше й гірше. І нарешті мене вигнали з другого класу тієї аристократичної гімназії, яка на той час стала називатися Імператорською 1-ю Олександрівською гімназією і зовсім «задерла носа». А втім, на гімназичному жаргоні вихованців її, як і перше, називали «карандашами», не дивлячись на те, що над гілочками їх срібного герба з’явилася зверху імператорська корона.

      Мене перевели до гімназії простішої. Була вона на «Новом строении», на Великій Васильківській вулиці, і йменувалася «Київська 4-а гімназія». Ми всі, хлопчики, були патріотами своїх гімназій, зневажали інші гімназії. Але найбільше задоволення полягало у тому, щоб лупити «карандашів», «аристократів».

      З трудом переходив я з класу в клас, з переекзаменовками і двійками, і нарешті був урочисто вигнаний із п’ятого класу.

      У чому ж тут річ? Адже я був тямковитий і не дурний хлопчик.

      Очевидно, в неправильному вихованні. Тітка моя, Марія Степанівна, молода, але досить зіпсована самодурством, не мала аніякої уяви про виховання дітей, і тим більше хлопчиків. Вона сердилась, кричала і змушувала мене сидіти з підручниками до півночі. Погуляти, побігати з друзями, покататися на санках чи ковзанах мені не дозволялось.

      Власне, тітка й навіяла мені відразу до навчання.

      – Ти двієчник! – суворо говорила вона.

      А якщо я все ж таки вивчав уроки, все одно наказувала:

      – Повторюй пройдене!

      – Вчи далі!

      Тобто я був прикований до підручників, як каторжанин до ядра, і виходу не бачив ніякого.

      «Вчи не вчи – рятунку немає!» – думав я і став обдурювати її і манкірувати навчанням. У задачник Євтушенського,