Ваші пальці пахнуть ладаном. Валентин Чемерис

Полтавської гімназії, сподіваючись таку ж роботу знайти і в Москві (він викладав словесність), і Левченки заходилися збиратися. Почалася звична при підготовці до переїзду метушня.

      – Ах, Москва, Москва! – сплескуючи в долоні, ледь не підстрибувала Катерина Сергіївна, і голос її дзвенів молодо, по-дівочому. – Збувається моя мрія – я знову буду жити в Москві!

      Для маленької Вірусі саме слово «Москва» ще нічого не говорило, але і її захопила майже святкова метушня збирання в дорогу, і вона теж вигукувала: «Ах, Москва, Москва!..»

      Василь Андрійович, пакуючи речі, лише зітхав – стати на заваді переїздові до Москви не міг (та й сенсу в тому не було), але й причин для радощів він особисто в переїздові не бачив. А зітхав, бо шкода було залишати рідну Полтаву, де ще вчора-позавчора гадав і віку доживати. А воно бач як повернулося!

      І лише Катерина Сергіївна – і її можна було зрозуміти, корінна ж бо москвичка, – раділа, як пустотлива дівчина.

      – До Москви-матінки їдемо, додому їдемо, – карі очі її збуджено сяяли, і вона поривалася щось там співати.

      – Ти – додому, – погоджувався чоловік. – А я? – і зітхав.

      – І ти поїдеш додому, адже Москва з часом стане і твоїм домом, і твоєю новою батьківщиною – ось побачиш!

      – Для мене вона буде чужиною.

      – Таке сказав! Хто з хохлів не мріє перебратися до державної Москви? А ти… За якоюсь там Полтавою ладен чи не плакати.

      – Не за якоюсь, а за рідною. Я тут народився.

      Але дружина вже не слухала. Збираючись, щось жваве наспівувала, або, ставши в позу, натхненно декламувала Пушкіна:

      Но вот уж близко. Перед ними

      Уж белокаменной Москвы,

      Как жар, крестами золотыми

      Горят старинные главы.

      Ах, братцы! как я был доволен,

      Когда церквей и колоколен,

      Садов, чертогов полукруг

      Открылся предо мною вдруг!

      Как часто в горестной разлуке,

      В моей блуждающей судьбе,

      Москва, я думал о тебе!

      Москва… как много в этом звуке

      Для сердца русского слилось!

      Как много в нем отозвалось!

      Серед тієї метушні Василь Андрійович час від часу заспокоював себе, що, мовляв, їдуть вони до першопрестольної ненадовго (наприклад, помре теща, щось і зміниться), але сам тому не дуже вірив. Як час покаже, поїдуть вони до білокам’яної назавжди.

      Але до кінця свого життя, що мине у Москві (а його в нього попереду буде не так і багато), Василь Андрійович Левченко не забуде батьківщину, любу його серцю Полтаву. І часто його, як журавля по весні у вирій, тягнутиме до рідного міста.

      – Хоч би одним оком глянути, – бувало зітхатиме, – яка вона нині… моя Полтава…

      – Звичайне губернське місто, яких в імперії добра сотня, – казатиме дружина і дивуватиметься: – Та й що в ній, Полтаві, таке… що ти так побиваєшся за нею?

      – Е-е, не кажи. Як тобі дорога твоя Москва, так мені – моя Полтава.

      – Так