Ваші пальці пахнуть ладаном. Валентин Чемерис

був забігти хоч і на край світу від цупких обіймів кокаїну (а втім, на той час крім кокаїну він був – як і більшість російської інтелігенції, – заражений ще й патріотизмом), подався добровольцем на фронт. Знайомий нарколог трохи підлікував його, але порадив: аби врятуватися від кокаїнової залежності, треба хоч на якийсь час змінити спосіб життя.

      У кінці 1914 року Вертинський – вже санітар 68-го санітарного поїзда Всеросійського союзу міст, який курсував між передовою і Москвою. Там він, позбуваючись кокаїнової залежності, а заодно й решток патріотичних почуттів, прослужить до весни 1915 року, коли після невеликого поранення повернеться до Москви.

      У госпіталі він і днюватиме, і ночуватиме, увесь віддаючись роботі.

      І хай робота санітаром була не вельми поетичною, не простою, щоб не сказати тяжкою і навіть брудною, як для естета, але він потім з гордістю згадуватиме:

      «Я вів спеціальний облік зроблених мною перев’язок. Ось підсумок – 36 000. Бог, мабуть, врахував цю мою роботу і 36 тисяч перев’язок – помножив на мільйони аплодисментів…»

      У госпіталі він і познайомиться з молодим прапорщиком 5-ї армії, московським юристом Володимиром Холодним – його теж перев’язуватиме, тяжко пораненого під Варшавою.

      – Мені щось ваше прізвище знайоме, – якось зізнався йому Вертинський. – Таке прізвище носить одна відома…

      – …кіноактриса? – не здивувався прапорщик. – Так, це я наділив її таким прізвищем, бо спершу воно було тільки моїм. А тепер і Віра його носить.

      – То ви… ви… – Вертинський ледь не задихнувся від хвилювання. – То Віра… Сама Віра Холодна ваша дружина?

      – Так. Сама Віра Холодна. Моя…

      – Я захоплений вашою дружиною, пане прапорщику…

      – Ну, ну, – ревниво озвався офіцер.

      – Що ви, що ви! Я захоплений нею як актрисою. На екрані вона – божество. Очевидно, така ж і в житті?

      – Принаймні для мене – така… Не знаю, як би й жив, якби її не було…

      Вони тоді проговорили мало не всю ніч. Все про неї, про Віру Холодну.

      Прапорщик розповідав, а санітар в обидва вуха слухав, захоплювався і все не міг повірити, що ось він так запросто бесідує з чоловіком самої – САМОЇ! – Віри Холодної!

      Кому ще так щастить!

      Прапорщик Холодний чи не щодня писав листи дружині. Це допомагало йому триматися в цьому світі – поранений він був тяжко, і лікарі навіть побоювалися за його життя.

      А він все писав і писав коханій листи, відправляючи їх з оказією і без неї.

      Тож, тільки дізнався, що санітар Вертинський їде до Москви у відпустку, з якої він – зізнався по секрету, – вже не збирався повертатися на фронт, відразу ж написав листа дружині. Дав санітару свою адресу, розповів, як у Москві краще дістатися до їхнього будинку, і ось…

      – Олександре, – Віра Василівна була така збентежена, що здавалося, не помічала Вертинського, хоч і говорила з ним. – Я тричі перечитала листа, що ви його привезли від Володі – вдячна вам… У мене все в душі перевернулося