Біле Ікло. Джек Лондон

і навіть раз пронизливий виск дитини. За винятком великих обтягнутих шкірами хатин, полум’я багаття, на тлі якого миготіли якісь невиразні постаті, і диму, що рівно здіймався догори, нічого не можна було розібрати. Однак їхній нюх був подразнений тисячами запахів індіанського табору, запахів, які нічого не говорили Однооку, але до найменшої дрібниці були знайомі вовчиці. Вона відчула дивне хвилювання й стала з більшою насолодою вдихати повітря. Проте старий Одноокий був сповнений сумнівів. Він відчував страх і зробив спробу піти. Вовчиця озирнулася, торкнулася мордою його шиї, ніби заспокоюючи, і знову стала дивитися в напрямку табору. В очах її знову з’явився розумний вираз, але цього разу його викликав не голод. Вона вся тріпотіла від бажання піти вперед, підійти ближче до багаття й пововтузитися із собаками, ховаючись і кружляючи серед людських ніг.

      Одноокий нетерпляче тупцював біля неї; неспокій знову охопив вовчицю, і вона вдруге відчула потребу знайти те, що шукала. Вона обернулася й побігла назад у ліс, на велику втіху Одноока, який біг попереду, поки вони не зникли під захистом дерев.

      Плавно переміщаючись, як тіні, освітлені місяцем, вони знайшли слід нарт. Обидва носи схилилися до слідів на снігу. Сліди були зовсім свіжі. Одноокий обережно біг попереду, а вовчиця ходила за ним слідом. Широкі лапи вовків м’яко, немов оксамитові, ступали снігом. Одноокий уловив рух чогось білого на білому тлі снігу. Досі він біг легкою прудкою ходою, але це було ніщо порівняно зі швидкістю, з якою він рухався тепер. Попереду нього миготіла біла грудка, що привернула його увагу.

      Вони бігли вузькою стежкою, із двох боків облямованою молодими соснами. Крізь дерева видно було край стежки, що виходила на освітлену місяцем галявину. Одноокий швидко наближався до білого предмета, що зацікавив його. Стрибок за стрибком і, нарешті, він наздогнав його. Ще стрибок – і він схопив би його зубами. Але цього стрибка йому не довелося зробити. Білий клубок виявився білим зайцем, що раптом здійнявся високо в повітря перед самим його носом і почав розгойдуватися й скакати над ним, виконуючи на висоті якийсь фантастичний танок і ні на секунду не опускаючись на землю.

      Одноокий від несподіванки з ревінням відскочив, потім улігся в сніг і причаївся, грізно гарчачи на таємничий і страшний предмет. Але вовчиця холоднокровно відіпхнула його. Вона завмерла на хвилину й, прицілившись, кинулася на зайця, що танцював у повітрі. Вона стрибнула високо, але все-таки не досить, щоб схопити здобич, яка її приваблювала, і зуби вовчиці з металевим звуком клацнули в повітрі. Вона стрибнула вдруге і втретє.

      Вовк повільно випростався й став стежити за своєю подругою. Тепер він був, очевидно, незадоволений її невдалими спробами й сам зробив потужний стрибок. Зуби його схопили зайця й потягли його долілиць до землі. Але тієї ж миті старий вовк почув за собою підозрілий хрускіт і з подивом побачив над своєю головою зігнуту молоду сосну, що загрожувала звалитися на нього. Щелепи його розтиснулися, випустивши