Білий зуб. Джек Лондон

і після кількох невдалих спроб воно припинило свої розвідки. Не роздумуючи над цим, воно вирішило, що зникати в стіні – це особлива властивість батька, так само як властивість матері – молоко й напівперетравлене м’ясо.

      Сіре вовченя не вміло думати, принаймні так, як думають люди. Його мозок працював тупо. Але висновки його були такі ж швидкі і ясні, як у людини. Воно сприймало враження, не питаючись, чому це і для чого. У нього був свій спосіб визначати явища. Йому було байдуже, чому щось трапилось, а досить було знати як. Отже, ударившись кілька разів об задню стінку носом, воно зрозуміло, що не може щезнути крізь неї, а от батько може. Але його зовсім не мучило бажання довідатися, яка ж різниця між ним і батьком. Логіка й фізика недоступні були його мисленню.

      Як і всі сини пустелі, воно рано пізнало голод. Настав час, коли не те що м’яса, а навіть і молока не стало в його матері. Спочатку вовченята пищали й скімлили, але здебільшого дрімали. Незабаром їх обгорнула голодна сплячка. Минули дні завзятої гризні й бійок. У лігві не лунало більше молоде гарчання. Скінчилися й мандрівки до далекої білої стіни. Вовченята спали, і життя в них поволі завмирало.

      Одноокий був у розпачі. Він далеко бігав на лови і мало спав тепер у лігві, де стало так тихо й сумно. Вовчиця теж залишала своїх дітей і виходила в пошуках іжі. В перші дні після народження вовченят Одноокий не раз навідувався до індіанського табору і обкрадав капкани на зайців. Та коли станув сніг і скресла на річці крига, індіанці подалися далі, і для вовка урвалося джерело легкої здобичі.

      Коли сіре вовченя повернулося до життя і знову зацікавилося далекою білою стіною, воно помітило, що мешканців у його оселі стало обмаль. У нього лишилася тільки одна сестра, а друга сестра і брати десь зникли. Коли в нього з’явилися сили, воно змушене було гратися само, бо сестра вже не підводила голови й не рухалася з місця. Його маленьке тіло покруглішало від м’яса, яке він знову їв, але для неї їжа прийшла занадто пізно. Вона спала без просипу; в її крихітному, обтягнутому шкірою тільці життя ледве мерехтіло, поки не згасло зовсім.

      А згодом сіре вовченя перестало бачити й батька. Він більше не зникав і не з’являвся в білій стіні, не спав на порозі лігва. Це трапилося в кінці другого, вже не такого тяжкого, голодування. Вовчиця знала, де дівся Одноокий, та хіба вона могла розповісти сірому вовченяті те, що бачила? Шукаючи якось поживи вздовж лівого рукава річки, де жила рись, вона побігла по слідах Одноокого і знайшла його, певніше те, що лишилося від нього. Вона побачила ознаки минулого поєдинку і сліди рисі, яка, перемігши, подалася до себе в нору. Перше ніж піти додому, вовчиця розшукала й цю нору, але всередину ввійти не наважилася, бо бачила з усього, що рись там.

      Після того вовчиця стала обминати лівий зарічок. Вона дізналася, що в рисячій норі є рисенята. Та й без того їй було відомо, що рись – лихий та лютий звір і на диво страшний супротивник. Шість вовків, звісно, можуть загнати рись на дерево – хай там наїжується і шипить! А от зустрітися з риссю віч-на-віч,