Енн з Лопотливих Тополь. Люси Мод Монтгомери

ми оглянули ‘‘вежу’’.

      – Як на мене, після привілля, яке було в Петті, певні правила тут здаватимуться мені авторитарними, – відповіла я, щоб трохи піддражнити пані Лінд.

      – Авторитарними! – пирхнула та. – Авторитарні порядки! Ти говориш, як янкі, Енн.

      Сьогодні я приїхала в Лопотливі Тополі з усім своїм добром. Звичайно, я нізащо не хотіла покидати Зелені Дахи. Байдуже, як часто і як довго мене там не було, щойно приходять канікули, я знову стаю частиною Зелених Дахів, так наче я їх ніколи й не покидала, і мені не краялося серце. Але я знаю, що в Лопотливих Тополях мені сподобається. І я їм теж подобаюся. Завжди відчуваю, подобаюся я місцині чи ні.

      Краєвиди з моїх вікон просто чудові… навіть старий цвинтар, оточений рядом темних смерек, куди веде звивиста алея з насипом уздовж. Із західного вікна відкривається вид на всю гавань, аж до далеких берегів у тумані, з рибальськими суденцями, які мені так подобаються, і шхунами за її межами, що прямують до ‘‘незвіданих земель’’, – як захопливо звучить цей вираз. Скільки в ньому ‘‘простору для уяви’’!

      З північного вікна мені видно кленовий і березовий гай через дорогу. Ти знаєш, я завжди обожнювала дерева. Коли ми в Редмонді вивчали Теннісона, я завжди була заодно з бідолашною Еноною, що оплакувала свої викрадені сосни.

      За гаєм і кладовищем простягається зваблива долина з блискучою червоною стрічкою дороги, що в’ється внизу, поцяткована білими будинками обабіч. Буває, що деякі долини зваблюють… це складно пояснити. Одержуєш задоволення від того, що просто глянеш на них. А за долиною – знову видно мій блакитний пагорб. Я вже нарікаю його Володарем Штормів… королівською пристрастю і т. д.

      Тут, у кімнаті нагорі, я можу бути сама-одна, коли мені заманеться. Знаєш, інколи приємно залишатися наодинці зі собою. Вітри стануть моїми приятелями. Вони витимуть, зітхатимуть і стогнатимуть навколо моєї вежі… білі зимові вітри… зелені весняні вітри… блакитні вітри літа… багряні вітри осені… і буйні вітри усіх пір року… ‘‘вітер бурхливий виконує Його слово’’. Той псалом завжди мене так хвилював… наче кожен вітер ніс мені якусь звістку. Я завжди заздрила хлопчику, що полинув з північним вітром, з тієї милої казочки Джорджа Мак-Дональда. Гілберте, якось уночі я розчиню у вежі віконниці й ступлю просто в обійми вітру… а Ребекка Дью ніколи й дізнається, чому ніхто не розстеляв ліжко.

      Коханий, я надіюся, коли ми знайдемо дім своїх мрій, навколо нього гулятимуть вітри. Цікаво, де він… той незнаний дім. Коли він має подобатися мені дужче – при світлі місяця чи на світанні? Той дім майбутнього, де пануватимуть любов, дружба й праця… й кілька веселих пригод, щоб окрасити сміхом нашу старість. Старість! Гілберте, невже ми взагалі можемо постаріти? Це видається неможливим.

      З вікна ліворуч мені видно міські дахи… місто, де я маю провести щонайменше рік. У тих будинках зараз мешкають мої майбутні друзі, хоч нам ще треба познайомитися. І, можливо, мої вороги. Бо людці на кшталт Паїв