Енн із Ейвонлі. Люси Мод Монтгомери

Я поставлю чайник, і ми вип’ємо по горнятку чаю. Як ти на це дивишся?

      – Дозволите мені зробити чай? – вагаючись, запитала Енн.

      Пан Гаррісон пирхнув.

      – Бачу, ти не дуже впевнена в моєму вмінні робити чай. Але ти помиляєшся… я можу заварити такий смачний чай, якого ти в житті не пила. Але йди спробуй сама. На щастя, минулої неділі трохи дощило, тож там багато чистого посуду.

      Енн швиденько підхопилась і взялась до роботи. Перш ніж заварити чай, вона кілька разів сполоснула чайник, а тоді протерла піч і накрила на стіл, вийнявши посуд із комори. Енн жахнулася від того, в якому стані була комора, але вчинила розумно й змовчала про це. Пан Гаррісон сказав їй, де знайти хліб і масло, а також банку персиків. Енн прикрасила стіл букетом із садових квітів, вдавши, що не бачить плям на скатертині. Незабаром чай вже був готовий, і ось Енн уже сиділа навпроти пана Гаррісона за столом у його домі, наливаючи йому чай і бесідуючи з ним про свою школу, друзів і плани на майбутнє. Їй складно було повірити в те, що все це насправді.

      Пан Гаррісон приніс Джинджера назад, вирішивши, що бідолашний птах почуватиметься самотньо, і Енн, яка почувалася так, наче може пробачити всім і все, запропонувала йому волоський горіх. Та почуття Джинджера були сильно скривджені, тож він відкинув намагання дівчини подружитися. Він ображено всівся на жердині й куйовдив собі пір’я, аж доки не став схожим на якийсь жовто-зелений м’ячик.

      – Чому ви звете його Джинджером? – запитала Енн. Їй подобалося давати всьому відповідні імена, але здавалося, що кличка Джинджера зовсім не пасує до його чудового оперення.

      – Мій брат-моряк дав йому таке ймення. Можливо, воно якось стосувалося його характеру. Та мені цей птах небайдужий… ти була б здивована, якби знала наскільки. Він, звісно, має свої вади. Певною мірою цей птах багато чого мені вартував. Деяким людям не подобається його звичка лаятися, але його неможливо відучити від цього. Я намагався… та й інші люди намагалися. Дехто ж просто ставиться до папуг упереджено. Це так по-дурному, правда ж? Особисто мені вони подобаються. З Джинджера виходить хороша компанія для мене. Ніщо б не змусило мене позбутися цього птаха… ніщо у світі, міс.

      Останнє речення пан Гаррісон промовив так різко, наче підозрював Енн в якомусь прихованому намаганні переконати його віддати Джинджера. Енн, однак, починав подобатися цей чудернацький, метушливий, вигадливий чоловічок, і не встигли вони все доїсти, як уже досить добре потоваришували. Пан Гаррісон дізнався все про Товариство з удосконалення селища й схилявся до того, щоб підтримати його діяльність.

      – Це добра думка. Продовжуйте в такому ж дусі. Тут багато що можна удосконалити, як у самому селищі… так і в людях.

      – О, навіть не знаю, – почервоніла Енн. Собі чи найближчим друзям вона ще могла б зізнатися, що є таки деякі незначні недоліки, котрі легко можна усунути, як в Ейвонлі, так і в його жителях. Але почути цю думку зі сторони, від такої людини, як пан Гаррісон, – це зовсім інше. – Мені здається, що Ейвонлі – прекрасне