Енн із Зелених Дахів. Люси Мод Монтгомери

коли вона виросла, волосся в неї потемнішало і стало красивого каштанового кольору. Тож я зовсім не здивуюся, якщо і твоє потемніє… зовсім не здивуюся.

      – О, пані Лінд! – Енн глибоко зітхнула, підіймаючись з колін. – Ви даруєте мені надію. Я вічно вважатиму вас своєю благодійницею. О, я можу винести все, якщо тільки нагадуватиму собі, що моє волосся, коли виросту, стане красивого каштанового кольору. Набагато легше бути хорошою, якщо мати гарне каштанове волосся, як гадаєте? Можна мені тепер піти у ваш сад і посидіти на лавці під яблунею, поки ви з Мерил розмовлятимете? Там набагато більше простору для уяви.

      – Так, Боже мій, звичайно біжи, дитинко. І можеш, якщо хочеш, нарвати собі букет квітів, вони ростуть там у куточку, біля лави.

      Коли двері за Енн зачинилися, пані Лінд швидко піднялася, щоб запалити лампу.

      – Вона й справді дивна дівчинка. Сідай на цей стілець, Мерил, він зручніший. Той я тримаю для наймита… Так, вона дивна дитина, але щось у ній є таки привабливе. Тож не дивуюся тепер, що ви з Метью взяли її… і не боюся за вас… Вона, може, виявиться зовсім непоганою. Звичайно, в неї дивна манера висловлюватися… трішки занадто… ну, дуже сильні вирази, ти розумієш. Але це, напевно, пройде, коли вона поживе з цивілізованими людьми. І характер у неї занадто нестриманий, я відчуваю. Але в цьому є свої плюси, коли дитина спалахне й одразу охолоне, вона не здатна на хитрощі й обман. Збережи Боже цю безхитрісну дитину! А загалом, Мерил, вона, схоже, мені подобається.

      Коли Мерил вийшла з будинку, Енн вибігла їй назустріч із запашних сутінків саду з оберемком білих нарцисів у руках.

      – Я добре перепросила, правда? – запитала вона з гордістю, коли вони рушили до Зелених Дахів. – Направду довелося не одну хвилину думати. Тож вирішила, раз цього не уникнути, то потрібно все зробити як слід.

      – Ти справді постаралася, – визнала Мерил. І знову з жахом відчула, що, згадуючи сцену вибачення, їй хочеться сміятися. Тож вона притлумила своє сумління тим, що сказала суворо:

      – Сподіваюся, ти навчишся опановувати себе, щоб надалі не потрапляти в схожі ситуації.

      – Якби люди не потішалися над моєю зовнішністю, про таке не йшлося б, – сказала Енн, зітхнувши. – Я не серджуся ні через що інше, але так втомилася від подібних глузувань, що одразу скипаю. Гадаєте, моє волосся й справді стане красивого каштанового кольору, коли виросту?

      – Ти не повинна так багато думати про свою зовнішність, Енн. Не хочу тебе засмучувати, але на позір ти занадто пихата дівчинка.

      – Як я можу бути пихатою й одночасно негарною? – заперечила Енн. – Так, я люблю все красиве, але мені терпець уривається дивитися в дзеркало й постійно бачити там щось зовсім негарне. Мені так сумно від цього… так само мені ведеться, коли бачу будь-яку потворну річ. Я її жалію, бо вона негарна.

      – Гарний той, хто чинить добро, – процитувала Мерил.

      – Мені про це вже говорили, але я в цьому чомусь сумніваюся, – скептично завважила Енн, нюхаючи нарциси. – О, які ці квіти запашні!