Енн із Зелених Дахів. Люси Мод Монтгомери

була. Хоч інколи на її обличчі з’являвся вираз, який недвозначно натякав на вроджене почуття гумору.

      – У нас усі здорові, – сказала пані Рейчел. – Натомість мене стривожило, чи, бува, у вас хтось не захворів, коли побачила Метью в кабріолеті. Одразу подумалося, чи не поїхав він за лікарем.

      Губи Мерил ледь здригнулися в усмішці: вона знала, що випробування білою сорочкою Метью, кабріолетом і гнідою кобилою буде непосильним для сусідки, тож цей візит не став для неї несподіваним.

      – О ні, я цілком здорова, хоч учора в мене дуже боліла голова, – сказала вона. – Метью поїхав на станцію в Брайт Ривер. Ми беремо на виховання хлопчика із сиротинця в Новій Шотландії. Він приїжджає сьогодні вечірнім поїздом.

      Якби Мерил сказала, що Метью поїхав на станцію, щоб забрати кенгуру, надісланого з Австралії, це приголомшило б пані Рейчел значно менше. А тут вона оніміла на цілих п’ять секунд, підозріло дивлячись на Мерил, чи, бува, не захотіла та пожартувати над нею. Пані Рейчел була готова припустити навіть таке.

      – Ти це серйозно, Мерил? – запитала вона, коли мова повернулася до неї.

      – Так, звичайно, – спокійно відповіла жінка, ніби брати хлопчиків з притулку в Новій Шотландії було щось на кшталт весняних робіт на будь-якій порядній фермі в Ейвонлі, а не нечуваним досі нововведенням.

      Пані Рейчел відчула, що зовсім втратила душевну рівновагу. Думки її складалися з одних вигуків. Хлопчик! Мерил і Метью Катберти беруть на виховання хлопчика! З сирітського притулку! Та це ж кінець світу! Після такого її вже ніщо не здивує! Ніщо!

      – Та як вам таке могло спасти на думку? – запитала вона, а радше висловила несхвалення, що це рішення не погодили з нею.

      – О, ми думали про це досить довго, точніше, всю зиму, – здалеку почала Мерил. – Пані Александер Спенсер була в нас перед Різдвом і сказала, що навесні збирається взяти на виховання маленьку дівчинку з притулку в Хоуптоні. Там, у Хоуп-тоні, живе її кузина. Пані Спенсер відвідувала її й дізналася все про цей притулок. Тож відтоді ми з Метью весь час поверталися до цієї теми в розмовах. Нарешті вирішили, що візьмемо хлопчика.

      Ти знаєш, Рейчел, Метью вже за шістдесят. Він не такий бадьорий, як раніше, інколи скаржиться на біль у серці. І не мені тобі розказувати, як важко зараз найняти кого-небудь, щоб допомагав на фермі. Тут немає нікого, крім цих дурних французьких підлітків. Тільки якогось із них приставиш до справи й чогось навчиш, як він тікає на завод, де консервують омарів, або в Сполучені Штати. Спочатку Метью пропонував взяти хлопчика з Англії. Але я твердо сказала «ні». «Може, вони й непогані, я нічого проти них не маю. Проте не хочу мати справу з лондонськими вуличними хлопчиськами. Нехай він буде хоча б тутешній. Звичайно, ризик буде, кого б ми не взяли. Проте спатиму я спокійніше, якщо ми візьмемо канадську дитину».

      Тож кінець кінцем ми вирішили просити пані Спенсер привезти для нас хлопчика, коли вона їхатиме за дівчинкою. А минулого тижня дізналися, що вона незабаром вирушить, і через