Енн із Зелених Дахів. Люси Мод Монтгомери

ніколи не читаю молитву, – оголосила Енн.

      Мерил не те що здивувалася – жахнулася.

      – Енн, що ти таке кажеш! Хіба тебе ніколи не вчили молитися? Бог хоче, щоб усі маленькі дівчата читали молитву. Ти знаєш, хто такий Бог?

      – Бог – це дух, нескінченний, вічний і незмінний, вища мудрість, сила, святість, справедливість, доброта й істина, – відповідала Енн швидко й гладко.

      Мерил, здавалося, трохи заспокоїлася.

      – О, то ти все-таки маєш якесь уявлення, слава Богу! Не зовсім язичниця. Де тебе цього навчили?

      – У недільній школі притулку ми вчили катехизис. Мені це дуже подобалося. Щось є чудове в цих словах – «нескінченний, вічний і незмінний». Велично, правда? Чуються гуркіт, немов великий орган грає. Гадаю, це не можна назвати віршами, але звучить, як поезія, правда?

      – Ми говоримо не про поезію, Енн, а про вечірню молитву. Хіба ти не знаєш, як це недобре – не молитися щовечора? Боюся, що ти дуже погана дівчинка.

      – Вам теж було б легше бути поганою, якби у вас було руде волосся, – сказала Енн з докором. – Ті, в кого волосся не руде, не розуміють, як це жахливо. Пані Томас сказала мені, що Бог навмисне дав мені руде волосся, й відтоді я перестала ним цікавитися. До того ж я завжди занадто втомлювалася до вечора, щоб обтяжувати себе молитвою. Від людей, яким доводиться няньчити близнюків, не можна очікувати, що вони читатимуть молитву. Скажіть відверто, хіба ви так не думаєте?

      Мерил вирішила, що релігійне виховання Енн слід почати негайно. Було очевидно, що відкладати не можна.

      – Ти повинна читати молитву на ніч, Енн, поки перебуваєш під моїм дахом.

      – Звичайно, якщо ви хочете, – погодилася Енн охоче. – Я зроблю все, щоб потішити вас. Але сьогодні вам доведеться сказати мені, що потрібно говорити. Коли я ляжу в ліжко, то придумаю по-справжньому прекрасну молитву, яку повторюватиму щовечора. Впевнена, це буде дуже цікаво.

      – Треба встати на коліна, – сказала Мерил зніяковіло.

      Енн опустилася на коліна біля ніг Мерил і серйозно проказала:

      – Чому потрібно вставати на коліна, щоб молитися? Якби я захотіла помолитися, то ось що зробила б. Пішла б зовсім одна в широке поле або краще далеко-далеко в ліс і стала б дивитися в небо, у високе-високе, чудове блакитне бездонне небо. І тоді відчула б молитву… Ну, я готова. Що потрібно сказати?

      Мерил відчула ще більшу незручність. Вона збиралася навчити Енн найпростішої дитячої молитви «Коли солодкий сон до мене злетить…». Але, пригадаймо, в неї все-таки було почуття гумору. А це не що інше, як друга назва здатності зрозуміти, що й коли доречно. Тому в неї раптом виникла думка про те, що наївна молитва, призначена для малечі в білих сорочечках, котрі шепчуть її біля колін люблячої матері, зовсім не підходить для цього веснянкуватого створіння, яке нічого не знає про Божу любов і не прагне до неї, бо ніколи не зустрічалося з нею у вигляді любові людської.

      – Ти вже велика, Енн і можеш сама помолитися, – сказала вона нарешті. – Просто подякуй Богові за всі його благодіяння й смиренно попроси Його