Енн із Зелених Дахів. Люси Мод Монтгомери

немов запрошуючи на чудовий відпочинок серед папоротей, мохів і лісових трав. За долиною виднівся пагорб, зелений і пухнастий від ялин і ялиць. У невеликому проміжку між ними було добре видно сірий мезонін того будиночка, який напередодні Енн бачила з іншого боку Озера Блискучих Вод.

      Ліворуч стояли величезні хліви та стодоли, а за ними спускалися до блискучого блакитного моря зелені поля.

      Енн вдивлялася-всотувала цю красу, намагаючись не пропустити жодної деталі в різноманітті краєвидів. За своє коротке життя дівчинка перебачила стільки похмурих і негарних місць, що світла краса, яка відкрилася її очам, стала для неї справжнім відкриттям.

      Вона так і застигла навколішках, забувши про все на світі. Не почула навіть, як увійшла Мерил, поки та не поклала їй руку на плече і сказала:

      – Давно пора одягатися.

      Власне, Мерил просто не знала, як говорити з цією дитиною. Саме це, неприємне їй самій незнання, попри бажання, робило її різкою й непривітною.

      Маленька мрійниця глибоко зітхнула й підвелася.

      – О, хіба це не чудово? – запитала вона, вказуючи рукою на світ за вікном.

      – Так, це велике дерево, – розважливо підтвердила Мерил, – і цвіте рясно, проте самі вишні нікуди не годяться – дрібні й червиві.

      – О, я кажу не тільки про дерево. Звичайно, воно гарне… Так, воно просто сліпучо гарне… воно цвіте так, ніби для нього самого це надзвичайно важливо… Але я мала на увазі все: і сад, і дерева, й струмок, і ліси – весь великий неймовірний світ. Ви не відчуваєте в такий ранок, ніби любите весь світ? Я навіть звідси чую, як сміється струмок. Ви коли-небудь помічали, які радісні створіння ці струмки? Вони завжди сміються. Навіть взимку я чую їхній сміх з-під льоду.

      Як добре, що тут, біля Зелених Дахів, є струмок. Може, ви думаєте, що це не має для мене значення, раз ви не хочете залишити мене тут? Але це не так. Мені завжди буде приємно згадувати, що біля Зелених Дахів є струмок, навіть якщо я ніколи більше його не побачу. Якби тут не було струмка, мене завжди переслідувало б неприємне почуття, що він повинен тут бути.

      Сьогодні вранці я не в безодні горя. Бо ніколи не буваю в безодні горя вранці. Хіба це не чудово, що буває ранок? Але мені дуже сумно. Я щойно уявляла, що вам все-таки потрібна саме я і тому залишуся тут назавжди-назавжди. Було великою втіхою це уявити. Але найнеприємніше в уявних речах – це те, що настає момент, коли доводиться перестати уявляти, а це дуже боляче.

      – Краще одягайся, спускайся вниз і нічого не уявляй, – завважила Мерил, тільки-но їй вдалося вставити слівце. – Сніданок чекає. Умийся та причепурися. Залиш вікно відчиненим і розкрий постіль, щоб вона провітрилася. І швидше, будь ласка.

      Енн вочевидь могла не баритися, коли на те була потреба, бо вже за десять хвилин спустилася вниз, акуратно одягнена, з розчесаним і заплетеним у коси волоссям та вмитим обличчям. Душу її наповнювало приємне відчуття вправно виконаних вимог Мерил. Крім однієї – постіль вона все-таки забула розкрити для провітрювання.

      – Я сьогодні