Хлопчики Джо. Луиза Мэй Олкотт

час компанія присвятила музиці. Нет грав на скрипці, Демі – на сопілці, Ден – на старому банджо, а Еміль з почуттям виконав сумну баладу про катастрофу корабля «Швидка Бетсі». Потім всі почали співати хором старі пісні. Мелодійні звуки понеслися околицями, й перехожі, вслухаючись, з усмішкою, говорили: «В старому Пламфілді сьогодні весело!».

      Коли всі пішли, Ден затримався на ґанку, вдихаючи принесений легким вітерцем аромат скошених луків і квітів з Парнасу. І поки він стояв там, спершись на поручні, огорнутий місячним світлом, прийшла пані Джо, щоб замкнути двері.

      – Мрієш про щось, Дене? – запитала вона, сподіваючись, що настав підхожий момент для одкровень. Однак замість очікуваного признання або ласкавого слова почула вимовлені з грубуватою відвертістю слова:

      – Я думав, добре б покурити.

      Пані Джо засміялася над катастрофою своїх надій і люб’язно відповіла:

      – Можеш покурити в кімнаті. Тільки не підпали будинок.

      Може, Ден помітив легке розчарування на її обличчі, або спогад про наслідки тієї хлоп’ячої витівки зворушив його серце. Він нахилився, щоб поцілувати її й прошепотів:

      – Добраніч, мамо.

      І пані Джо була частково задоволена.

      V. Канікули

      Наступного дня в коледжі починалися канікули, тож вранці ніхто не поспішав вставати з-за столу після сніданку. Аж поки пані Джо здивовано не вигукнула:

      – Тут собака!

      Справді, великий шотландський хорт з’явився на порозі перед їдальнею і завмер нерухомо, втупившись у Дена.

      – Привіт, друже! Хіба ти не міг почекати, поки я прийду за тобою? Чому ти втік? Зізнайся, що завинив і мужньо прийми покарання, – сказав Ден, підіймаючись назустріч собаці. Той став на задні лапи, щоб поглянути в обличчя господареві, й уривчасто загавкав, ніби з обуренням відкидаючи припущення про непослух.

      – Добре, Дон ніколи не бреше, – Ден обійняв тварину, що стояла на задніх лапах, а потім, кинувши погляд на чоловіка з конем, який поволі прямував до будинку, додав: – Вчора я залишив усі свої трофеї в готелі, бо не знав, чим ви займатиметеся, коли я прийду. Вийдіть на веранду й подивіться на Окту, мого мустанга: конячка – диво, – Ден попрямував до дверей, а вся родина потягнулася за ним, щоб привітати нових гостей.

      Окту злегенька заіржав, побачивши господаря, й до великого жаху конюха, що намагався його утримати, почав підійматися сходами на веранду.

      – Пустіть його, – сказав Ден, – він вміє дертися, як кішка, і стрибати, як олень. Ну, друже, тобі хочеться промчати галопом? – запитав він свого красеня-мустанга й погладив його по гриві.

      – Ось такого коня, я вам скажу, варто мати, – заявив Тед, який мав піклуватися про Окту, поки Ден буде у від’їзді.

      – Які виразні очі! Він дивиться так, ніби ось-ось заговорить, – завважила пані Джо.

      – Так, він вміє говорити, тільки по-своєму. І розуміє майже все. Правда, старий? – і Ден притулився щокою до конячої морди.

      – Що означать «Окту»? – поцікавився Роб.

      – «Блискавка».