Тіло ™. Вiкторiя Гранецька

кажуть, у тебе є пес. Потворний такий, схожий на облізлого вовчиська. Бачили, тиняється тут ночами… Про пса ми не домовлялися.

      – Він нікого не займає. Даю ще дві сотні на місяць. Вважай, відтепер домовились.

      Господар ствердно кивнув, перерахував гроші, пішов було до дверей, а проте ще раз озирнувся, ковзнув підозріливим каламутним поглядом довкола.

      – Щось я не розумію… А де ж він спить? Не в хаті ж, із блохами та брудними лапами?

      – Він не спить.

      – Та й черепків собачих не бачу. Десь же має бути собача миска?

      – Він їсть так.

      – Твоя справа, – махнув рукою. – Тільки щоб не срав мені тут по хаті.

      – Він не сратиме.

      Господар потупцював на місці і, не знайшовши більше чого спитати, неквапом почвалав до дверей. Біля одвірка навіщось знов зупинився.

      – Май на увазі, до такої хати черга охочих. Хата ж он яка пристойна, всім би в таких жити! Та й беру я недорого. А що район такий – то ще гірші, мабуть, є.

      «Це навряд чи», – подумав Юрій, мовчки грюкнув за ним дверима, з полегшенням перевів подих. Пса він не мав. І був певен, що ніколи не матиме.

      2

      Спровадивши гендляра, Юрій за звичкою прийняв душ, поснідав (чи повечеряв) тим, що знайшов у крижаних нутрощах напівпорожнього холодильника, і тепер мав би як слід відіспатися. Ліжком йому слугував широкий матрац, недбало кинутий попід стіною. За всі роки він так і не навчився спати інакше. Навіть якщо випадало коли лягати у справжнє ліжко, серед ночі однаково прокидався й задля безпеки перебирався з ковдрою на підлогу.

      Жінок це чомусь доводило до сказу.

      Часом він замовляв собі повій. Природа нахабно брала своє, і коли Юрій відчував, що от-от почне кидатися на жінок просто посеред вулиці, дзвонив одній і тій самій дівчині – апетитній, небалакучій білявці з третім розміром грудей. Він трохи знав її – іноді, коли клієнтів було обмаль, білявка зверталася до центру з питань трансплантації свідомості і здавала своє тіло в оренду погодинно. Тож вона так само не раз чула про Юрія – відповідно, не боялася й час від часу бувала у нього вдома.

      – Дивак ти все-таки, – сказала дівчина, вперше переступивши поріг. – Заробляєш такі грошиська, а досі їздиш на роздовбаній старій машині, живеш у бозна-якому хліві…

      Глянувши у вікно, вона уздріла те, на що він дивився щодень: двоє колоритних наркоманів місили ногами товстуна-наркоторговця.

      – Це ж найпаскудніший район Портленда, я вгадала?

      Юрій підійшов, став поряд. Тепер вони разом спостерігали зворушливу, майже кіношну наркодраму за вікном.

      – А може, я не заслуговую на краще?

      Шльондра з подивом зиркнула на нього, стенула плечем, відійшла од вікна, знову роззирнулася довкола.

      – Хата хоч власна? – спитала, аби просто про щось спитати.

      – На біса мені власна? – він налив їй віскі, сів у крісло навпроти і просто дивився, як вона п’є. Потому використав її