Тіло ™. Вiкторiя Гранецька

маленьких пацієнтів. Власне, це виявилося одним із ключових напрямків у розвитку корпорації, бо не існує щедріших і відданіших клієнтів, аніж батьки, які тільки-но втратили єдиного сина або доньку. Вони бувають здатні на все. І Бен добре про це знав, бо й сам був батьком двох непосидючих дошкільнят. Ходили чутки, що з одним із них кілька років тому трапився нещасний випадок, проте все обійшлося. Тож Бен постійно сипав жартами, вважав їхню роботу не кращою і не гіршою від будь-яких інших робіт і дружньо називав доктора Паскуду «старий». Із Беном іноді можна було випити пива після зміни, потеревенити про стрибки курсів валют, ціни на нафту, повій чи передвиборну кампанію чергового кандидата до Сенату і… І тоді доктор Паскуда не так зневажав себе, вертаючись додому після вбивств. Адже Бенова філософія не ускладнювала життя, тож він щоразу потайки мріяв, що колись теж почне думати й говорити, як Бен.

      Але довго триматися осторонь йому не дали. Одного дня персонал облетіла приголомшлива новина: доктора Лору Макбрайд, що незмінно очолювала клініку от уже десять років, піймали на несанкціонованій пересадці. Більше старої лікарки ніхто не бачив. Утім, ніхто не сумнівався: її місце посяде Бен або ж хтось із молодих та амбітних, котрим кар’єра бачилася на першому місці в житті.

      Рішення засновників корпорації здивувало всіх. Бо саме доктора Паскуду призначили очільником портлендського центру з питань трансплантації свідомості і прийняли до Ради директорів. Тепер він навіть мав право голосу і все те, до чого так довго йшли інші. Бен стримано привітав його. Решта персоналу неохоче долучилася до вітань. Ніхто не знав, що знакового вечора замість того, щоб пишатися й святкувати, новий головний лікар знову до чортиків напився і вкотре подумав про те, аби вкоротити собі віку.

      6

      Насправді доктор Паскуда ніколи не бачив засновників корпорації. І ніхто їх не бачив. Складалося враження, що вони були безтілесними духами, котрі не являлися навіть обраним, проте всі були переконані, що вони є. Під час планових нарад, котрі проводилися раз на місяць на одному з приватних островів Тихого океану, очільники клінік потрапляли в закрите приміщення, сповнене цілковитою темрявою, де не могли бачити навіть одне одного, просто чули голоси. Ті, що віддавали накази, й належали керівництву.

      Це лишало по собі дивне враження – наче власники велетенської індустрії боялися, що хтось згодом їх упізнає, почне зухвало тицяти на них пальцями, безцеремонно притягне до відповідальності.

      Утім, таке їм поки що не загрожувало. Принаймні, доки прості смертні не натішаться їхнім крамом. Адже люди, яких із певних причин не влаштовували власні тіла, фанатично складали гроші, аби зрештою опинитися на операційному столі котрогось із розрекламованих центрів.

      Ціна питання була різна. Починаючи від вартості новенької «хонди»-мрії-менеджера-середньої-ланки (тіла економ-класу) – й аж до астрономічних сум, які зазвичай викладають багатії за щось на кшталт