Земля (збірник). Ольга Кобилянська

і пані прийняли запросини на весілля, поблагословили молодих, – і вся весільна компанія відійшла до панської кухні, де завівся шумний танець.

      Уся штивність і замішання, вся несміливість, що все-таки не покидала гостей в освітлених покоях, зникла нараз, і запанував інший настрій. Усі заговорили тут нараз голосно й живо: дехто затягав співучим голосом, зовсім не стісняючись, а гулящі тупали так сильно ногами, що самі не розуміли свого слова. Між усім тим пробивався тоненький жалібний голос одної скрипки й гармонійні акорди циганського цимбала. Тоненький голос продирався насилу крізь грубий гамір голосів, тупіт і шолопання ніг, літав раз розпучливими, раз веселими варіаціями між весільною компанією і все неначе навертав її до себе.

      За яких кільканадцять хвиль пішла вона за ним майже безтямки, і з громадки ще недавно поважних людей зчинився правдивий вихор. Високі, мускулярні постаті з обгорілими лицями, з руками, мов залізними, увихалися вихром із жінками й дівчатами.

      Марні й журливі лиця жіночі розсіялися диким радісним зворушенням, а дівчата мовчки клонили голови на грудь мужчин.

      – Грай, музико, грай! – кликав від часу до часу Петро на музикантів, що ні скорше, ні повільніше перебирали по струнах смиком і дротиком і гляділи майже в тупій задумчивості на вихор, викликаний звуками.

      – Грай, най гуляю! Най погуляю! В мене одна сестрінка[23]! – кликав, а відтак обвів велику ясну світлицю грімким голосом, мов заржавілою срібною стяжкою, що аж світло задрижало… Шалений жаль обхопив його. Лише він був сам-один і не мав пари, не мав ніколи жінки, ані дитини. Він один сам… сам, як стояв он тут тепер. Знов оббіг голос кругом світлицю і розбився о стіни в шаленій розпуці. – Най погуляю!..

      Його висока горда постать перевишала всіх, мов дуб, а на його тепер ясно освітленім лиці з узад зачесаним довгим волоссям, що спадало на плечі, із вузьким білим чолом, відбивався цілий настрій його душі. Несамовита відвага незвичайної хвилі і жаль.

      Анна, панська наймичка, робітниця в покоях, марна й неначе бронзова статуя, стояла скромно в однім куті світлиці недалеко світла й дивилася великими, зворушеними, німим горем переповненими очима нерухомо на одну пару.

      Молода гуляла з дружбою Михайлом і замкнула очі.

      Чому?.. Чому?.. Хто замикає очі, коли має його перед собою?

      Здавленим віддихом дивилася Анна на нього. Виринав то тут, то там… то знов там… Його голова ясна й мигає їй в очах… Так чисте золото мигає… Під горло їй підступило щось і здавило її. Вона нічого не має спільного з тим вихром, що шаліє он тут перед нею і пориває з собою. Вона бідна наймичка. Голос скрипки відбивається гострим зойком в її смутній душі. Хіба б їй лише плакати. І плакала сухими очима…

      Німий біль товкся в її грудях, а цимбали й скрипка впивалися чимраз глибше і глибше в її смутну душу. Її ледве що сьогодні хто й замічає…

      – Анно, гуляй! – вдарив її нараз грімкий голос Петра по душі. – Чого ти стала, як з каменя, та й стоїш? –

23

Сестрінка – племінниця.