Земля (збірник). Ольга Кобилянська

се знала, Михайле! Я чула, як пан і пані говорили, що нічого не поможе, що ти будеш мусити свій час відслужити. Пан був би порятував, якби було можна. Вони люблять тебе. Тебе, твого тата і твою маму. Я лиш перед своєю мамою боюся і перед братом. Вони все грозять мені сусідом…

      Вона урвала і притулила, як перше, голову до його грудей. Він мовчав хвилину, погладжуючи наново її голову ніжно, а відтак сказав:

      – Терпи, а не йди за нього! Бог нам допоможе! На Різдвяні свята дістану, може, відпустку і приїду. У мене є надія, що все буде добре. Дотримай лиш мені слова, а як я верну з війська живий, тоді не буду боятися твоєї мами, ні твого брата.

      – А твої родичі, Михайле? – спитала вона і, піднявши голову, поглянула йому вигребущо й боязко в очі.

      Він здвигнув плечима й усміхнувся примушено. Знав, що вони не будуть за тим, особливо ж його мати. Вона для нього бажала би самої королівни, але він мав те пересвідчення в серці, що здобуде її для себе. А батько його знов дуже любив його, і коли батько пристане на те, мати мусить пристати.

      – Ти тим не журися! Оставай лише надальше у пані й будь мені вірна та молися за мене, коли буду там. Як там не вмру, буде все добре.

      Вона почала тихо плакати.

      Він запримітив се.

      – Тепер уже плачеш! Я ж іще не пішов і не вмер! Пожди ще з плачем! – потішав її, а тим часом огорнуло й його якесь почуття смутку. – Поцілуй мене радше ще раз!

      Він обняв її пестливо рукою й підняв їй голову.

      Тут вона схаменулася.

      – Я мушу вже йти! – сказала полохливо, пригладжуючи собі волосся. – Я забарилася! Боже мій! Що там скажуть? А я цілком забулася! Скажу, що в Онуфрія забарилася. А там, у Докії, вже спустили з ланця великого пса, а мені прийдеться минати її хату.

      Вона підняла одною рукою з землі кошик із грибами, а другою обняла ще раз його шию.

      – Будь здоров, Михайле; добраніч і приходь! Прийди з чим-небудь до пана, щоби я тебе ще бачила! Я буду за тебе молитися і слова не зломлю. Вже най буде, як буде!

      – Може, чей, не застрілять мене! – жартував він вимушено. – А коли мене й поцілить яка куля, то, може, не загину відразу. Я міцний, і недурно кажуть, що я як той медвідь. Сава вимовляється все тим, коли не хоче мішки з насінням виносити на під. «У тебе плечі, як у медведя, – каже він, – неси ти!»

      Вона ступила вперед і подалася вперед.

      – Я вже йду, Михайле, вже пізно!

      – Я тебе підведу!

      – Ми не маємо тут обоє місця, бачиш? Стежка така вузька, а що мені з того, як ти будеш іти за мною?

      – То я піду вперед тебе! – відповів він весело.

      – Так я не буду видіти твого лиця. Все одно, чи вперед, чи назад, я хочу видіти твоє лице.

      – То я буду йти побіч тебе.

      – То хіба жодне з нас не буде йти серединою стежки. Грудою зле йти!

      – Ще й ослабнеш з того! – сказав він із здержуваним усміхом, і вона усміхнулася.

      – Потолочимо колосся! – сказала вже цілком лагідно й щасливо, погладжуючи пестливо рукою тяжке золотисте колосся, між яким тепер темнів високий блават