Людина (збірник). Ольга Кобилянська

з цілої душі, всіма нервами її величезного материнського серця! Для Германа-Євгена-Сидора не мав він ніколи приємного погляду ані доброго слова. Він важився прибирати позицію й манери ментора, неначеб вона його о се коли-небудь просила або її чоловік, радник, хоч би одним звучечком! Нечемний!.. Із своєю великанською постаттю, густою русою гривою видавався він наче фірман біля ніжної, граціозної фігурки Германа-Євгена-Сидора…

      Одного разу роззухвалився навіть він до того ступеня, що вичитав йому в брутальний спосіб літанію[9]. Вона лиш припадком зачула останні слова плебейської проповіді, й то, власне, коли вступала в малі офіцини[10], в котрих мешкав хлопець, але забути їх вона ніколи не зможе!

      – Наколи б я мав вас у руках; ви, нікчемний, з глибини душі зненавиджений хлопче, – сичав він, – може, й удалось би мені вас ще видобути з сього болота, в котре ви як-небудь, ще такі молоді, залізли по вуха; а так ідете чимраз дальше до згуби! Тепер…

      – Ви не маєте мені нічого розказувати, нічого приписувати! – боронився Герман-Євген-Сидор. – Зрештою йду зараз до Олени і розкажу їй, як чемно уміє говорити апостол жіночий.

      – Безвстиднику! – закипів молодий чоловік. – Зрештою йдіть! Вона буде тішитись, коли довідається про аванс свого брата, котрий їй і без того наводить безсонні ночі.

      З тої хвилини давала вона (радникова) йому при кожній нагоді зрозуміти, що його присутність їй ненависна; а він (наколи вже йому надто було) блід, однак мовчав, чого вона ніколи зрозуміти не могла, і – з’являвся наново…

      Так зітхала пані радникова не раз з глибини серця, згадуючи згубні химери своїх доньок. Могла, однак, говорити і думати, що хотіла; могла невтомимо нагадувати донькам границі жіночого світогляду, – все було надармо. Вони оставалися уперто при своїх фарсах і носили голови інакше, як випадало донькам ц.-к. радника лісового…

* * *

      Був пізній ясний вечір і вже по Великодніх святах. Мале містечко утихло, і виразно було чути шум гірської ріки, що прорізувала місто. Воно лежало в долині, а по обох сторонах підіймались величаво гори – Карпати. У мрячну синяву сповите верхів’я, освічене магічним світлом місячним, викликувало чудні тужливі чуття в людській груді…

      З одної малої незначної хатини вийшли Олена і Лієвич. Вона довірчиво сперлась на його рамено, і обоє звернули в одну з тихих улиць.

      – Який нині чудовий вечір, Стефане, – промовила вона стиха, поважно. – Начеб для тебе Бог наказав супокій, щоб ти його міг подивляти ще востаннє в цілій супокійній красі!

      – З тобою, Олено. Що він мені без тебе? Який я щасливий, що перебув з тобою останній вечір. А все ж таки, – додав він трохи згодом, – мішається із сим чувством важкий сум, коли подумаю, що вже завтра мушу від’їжджати від тебе, і то на два роки!

      Її пройняла легка дрож, і вона з нервовим поспіхом сховала золоті коси глибше під

9

Літанія – молитва у католиків.

10

Офіцини – задня частина будинку.