Людина (збірник). Ольга Кобилянська

[23] відогравати якусь роль. Я тебе встидаюсь, – кричав, – встидаюсь, кажу тобі!

      Вона лиш поблідла, і очі її здавались більшими; опроче осталась, як і перше, спокійною.

      – Годі мені вам помогти, тату, – відповіла вона. – Позаяк предложення поважного чоловіка не можу прийняти і не хочу, щоби моя особа була тягарем для вас, буду для того на себе сама заробляти. Як вам і другим ся справа представляється, не можу я, розуміється, знати; однак інакше поступати також не можу.

      – Ти, однак, мусиш, коли я кажу! – кликнув голосно, грубо. – В останній хвилині пізнаєш ти ще, що батько – голова родини, що його воля – воля всіх!

      – Чому якраз в тім випадку? – питала Олена, і її великі очі зачали миготіти.

      – Бо – ти дурна, і я собі того бажаю!

      Вона здвигнула плечима і легко усміхнулася.

      – Ніхто не є управнений мати бажання, котрі в житті другого мали би відогравати якусь рішаючу роль; а ще менше на те наставати, щоб були зреалізовані. Я їх не можу визнавати. Сама єсьм, тату! Сама, як птиця, як деревина в лісі. Маю сама право йти за собою або проти себе. Для того кажу раз назавсіди, що не вийду за К-го і що ніколи, ніколи не буду жити брехнею…

      – Позавтра він тобі освідчиться, і ти приймеш його! – говорив він біля неї засапаним голосом.

      – Позавтра довідається, що не стану його жінкою…

      – Олено, змилуйся над твоєю нещасною матір’ю, наберись розуму, – побивалась радникова.

      – Маєте ви, може, наді мною милосердя? – питала вона з несказанним огірченням. – Бере, може, хто мою думку і чуття на розвагу? Наче якусь штучну механічну пружину натягали б ви мене і пристосовували до обставин! Я, однак, не дамся до сього ужити! Ніяка сила світу не стопче в мені мислячої самостійної людини, а коли б вам те прецінь удалося, тоді успокійтесь… Тоді… я – не я…

      – Яка подяка за мої безсонні ночі, за мою муку, мою любов материнську! – стогнала радникова. – Що живе в твоїм безталаннім серці!

      – Правда, мамо, і те, що виплекалось…

      – Прокляття на тебе, невдячна гадюко! – засичав радник.

      Вона збиралась до відходу, однак на ті його слова задержалася. Звернувши легко голову, глянула на нього із співчуттям.

      – Ваші слова, тату, мене не болять… – говорила. – Вам і не слід інакше говорити, лиш так, як дух, котрий вас дотепер провадив, вами володів, вам і велить говорити. На мене не має він ні впливу ніякого, ні сили. Вважаю його лише нездоровою, брудною силою, котра не має розуміння чистого шляхетного чувства; тій силі в грязі гаразд, вона рада б усе їй противне загарбати у свій круговорот і приглушити. Іду, – говорила вона дальше, – не маємо собі більше нічого сказати. А так як справи стоять, не будемо мати і на будучину собі нічого сказати, ані розумітися не будемо.

      – Я тобі маю лише стільки сказати, – кричав радник, – що позавтра приймаю освідчення К-го. Ти ще неповнолітня, а тепер – іди!

      Вона знову станула, наче прикована, а її очі засвітились чудно.

      – Так? – сказала протяжно. Хотіла ще щось сказати, однак, надумавшись трохи, замовчала. Теє «щось», що доктор порівнював із помішанням, показалось