Хмари. Іван Нечуй-Левицький

кімнати й вернулись до зали, держачи в руках капшуки з грішми.

      – Ого! та й ти чимало зібрала з свого хазяйства! – сказав Воздвиженський, трясучи Мартиним скарбом.

      – Ого! та й ти, бачу, не все програв у карти! – весело сказала Марта, підіймаючи рукою добрий капшук з грішми. І вони посідали любенько вкупці та й почали лічить гроші. Полічили вони всі гроші. Грошей було чимало. Вони обоє були дуже раді одно одному і, налічивши чималу суму, зовсім помирились того вечора.

      – Завтра я сама одвезу гроші до банку, – сказала Марта.

      – Про мене, й одвези! – одказав їй Воздвиженський, оддавши їй до рук всю суму.

      – Яка шкода, що купецтво зовсім занедбається в нашій фамілії, як помре наш старий батько! – сказала Марта.

      – А справді, велика шкода! Крамарство корисніше, ніж наша наука. Як я завидую, як побачу купчиків за прилавком в магазині! В мене аж руки сверблять, щоб розгортувать крам та мірять матерії аршином.

      І Воздвиженський обперся обома руками об стіл, як роблять купці за прилавком, почав мірять аршином матерії на повітрі. Всі його манери, весь його хист був щиро купецький, неначе він стояв і справді в магазині та міряв аршином матерії.

      – Правда, Марто Сидорівно, ми тільки дурнісінько сердились?

      – А правда, Степане Івановичу! І чого нам свариться! І нащо нам те здалося! А яка це притичина для миру й спокою в нашій хаті.

      Самі руки Мартині налапали гітару. Вона взяла й почала натягувать струни й направлять гітару. Самі пальці почали брати веселі акорди, і незабаром гітара задзвеніла в Мартиних руках, аж стіл затрусивсь. Воздвиженський слухав з великою охотою й почав підтягувать голосом.

      – Заспівай, жінко, якої-небудь! Давай на радощах згадаємо давнину!

      Марта почала співать: «Катя в рощице гуляла». Її голос, високий та дзвінкий на високих нотах, вже трохи хрипів на низьких, неначе розколота посуда. Дуже радий мирові, Воздвиженський ходив по хаті, позакладавши руки в кишені, й співав чудовим, дзвінким басом. Піснею скінчилась між ними незгода, і настала в хаті мирнота на довгий час.

      – Може, запросимо на цьому тижні ректора й архімандритів? – питала Марта. – До того часу слуги будуть вольні.

      – А коли ти того хочеш, то й покличмо!

      – Бо тоді якось зовсім не випадало! Такий був час… зовсім недобрий…

      – Еге! зовсім тоді не випадало! – сказав Воздвиженський та й замовк.

      І довго вони балакали, грали й співали. Марта не втерпіла і того ж таки вечора побігла до сестри.

      – Сестро! чи ти пак знаєш, що мій Степан Іванович став зовсім інший?

      – Невже! – сказала Степанида.

      – Атож! Тепер зо мною вже й радиться, й гроші дав мені до рук. Завтра одвезу в банк. А твій як?

      – А мій такий, як і був… Як почав раз ділиться зо мною своїми мислями та думками, як почав читати якогось філософа, то я трохи не заснула. Все сидить, і од стола трудно його одтягти, а гроші десь ховає, і добре ховає од мене, і дає видавцем, як треба. Як же ти свого загнуздала? Порадь мене, як рідна мати!

      – Ой сестрице! набралась я мороки,