Записки Кирпатого Мефістотеля (збірник). Владимир Кириллович Винниченко

Читать онлайн.
Название Записки Кирпатого Мефістотеля (збірник)
Автор произведения Владимир Кириллович Винниченко
Жанр Зарубежная классика
Серия
Издательство Зарубежная классика
Год выпуска 2012
isbn 978-966-03-5461-6



Скачать книгу

мене.

      Я кашляю, закурюю й кажу Соні:

      – Ти дуже сердишся?

      – За віщо? – байдуже кидає вона, тримаючи руку на крані самовара. Потім закручує його й підсуває мені склянку міцного чаю, такого, який я люблю.

      – Ну, за віщо… Але, бачиш, нема гірше, як грати в своїй кумпанії. Все дають один одному одігратися. Та так тягнеться доти, поки всі не втомляться…

      Андрійко тягне руку, хоче піти. Я обіймаю його й садовлю на своїх колінах. Він задоволений і зараз же починає нишпорити по моїх кишенях.

      – Андрійку, тобі час спати… – каже Соня.

      – Ну, ма-амо! Ти раз у раз, як приходить дядя Яша, женеш мене спати. А ще дев’ятої години немає.

      Знайомий біль і жаль до себе вколюють мене.

      – Так, правда, іди, хлопче, спати, йди…

      А отже, є якась підла насолода в цьому болю!

      Соня, здається, розуміє мене, бо насмішкувато усміхається й підходить до нас.

      – Ти повинен бути вже в ліжку о дев’ятій годині. Поки вмиєшся, роздягнешся… Іди, скажи Фені, хай поможе тобі. Прощайся з Яковом Васильовичем та йди.

      Андрійко помалу злазить з моїх колін і, коли вже стоїть долі, простягає мені руку. Я усміхаюсь, потискую її й випускаю. Андрійко цілує матір і виходить.

      Соня сідає проти мене, становить лікті на стіл і, з’єднавши кінці пальців, говорить:

      – Мені, Якове, треба побалакати з тобою.

      Коли за дверима їдальні зникає маленька постать, я стаю самим собою. Присуваю попільничку, закладаю ногу на ногу й одкидаюсь на спинку стільця.

      – Слухаю з охотою.

      – Я прохала би серйозніше вислухати.

      – Серйозніше від мене може бути хіба тільки ідейний вегетаріанець.

      Соня деякий час мовчить, немов би занята своїми пальцями. Ніс у неї не Андрійків – правильний, суховатий, з рожевими, рухливими ніздрями. У Сосницького теж не Андрійків – м’ясистий, важкий; ніздрі, неначе цвяшком проткнуті. Мені здається, найвірніше дзеркало душі людини не очі, як гадають, а ніс. Бувають носи добрі, злі; м’які, тверді; важкі, легковажні; хитрі, простодушні.

      Соня зводить на мене Андрійкові голубувато-сірі очі й тихо говорить:

      – Не ходи до нас.

      Всередині штовхає мені щось боляче, але я, не перестаючи усміхатись, злегка дивуюсь і кажу:

      – Досить несподівана ґречність. Чому ж то так?

      – Ґречності покиньмо. Тому, що твоє… тому, що ти погано впливаєш на всіх нас. Дмитро при тобі розпускається, нервується. Андрійко стає неслухняним, вередливим. Я також не легко почуваю себе з тобою. Краще нам не бачитись.

      Я мовчу й усміхаюсь. Ніс у Соні від хвилювання блідне й губи стають ще тоншими, лице робиться сухим, колючим. Тепер видко, що їй двадцять дев’ять літ, а то й більше.

      Мені власне треба б встати й піти.

      – Чу-удно… – кажу я, струсюючи попіл з цигарки й роздрібнюючи кінцем цигарки сіреньку грудочку. – Чу-удно. А я гадав собі, що впливаю на вас, як найблаготворніше. Друг дому. В справжньому смислі цього слова, без лапок!..

      – Ти, мабуть, не від того, щоб і в лапках бути другом?

      Злість її не зовсім