Меч і хрест. Лада Лузіна

вхідним і балконним, які розташувалися просто навпроти, і ще величезному й безмовному каміну. Широку камінну полицю підтримували головами три двометрові чорномармурові кішки: одна – ліворуч і дві – праворуч.

      Згори висіла облуплена картина. І навіть не картина, а фреска у візантійському стилі, написана на кам’яному пласті, – на кшталт тих, які збереглися на стінах давньої Софії Київської, що зафіксували сім’ю Ярослава Мудрого, її будівничого. Плоске поясне зображення «візантійки» у блакитній сукні тримало в руці кособокі терези з опущеним лівим «плечем».

      Попри запаморочливу безліч книг, речей і дрібниць, у кімнаті панував дивний, майже музейний порядок. І напевно, тому Марійка, що завжди почувалась як удома в бібліотеках та музеях, точніше, тільки там почувалася по-справжньому вдома, несамовито захитала головою. Це була мрія, втілена і неймовірно прекрасна!

      – Не розумію я тих, хто від старого мотлоху фанатіє! – Дарина явно переживала тут прямо протилежні почуття. – Навіть дивно, що тут телевізор є. – Вона підійшла до чорного ящика, що вписався в книжкові полиці, і, відшукавши пульт, заклацала по каналах, байдуже вдивляючись в обривки денних серіалів і хвости репортажів та передач.

      А Марійка подумала: в чомусь Чуб, безумовно, має рацію – і телевізор, і програма передач, що лежала на тонконогому дамському бюро чорного дерева поряд із допотопним, із вухатими клавішами, телефоном, мали вигляд тут такого ж моветону, як і сам «ходячий моветон» – Дарина Землепотрясна.

      – Це вона! – прохрипіла Катя.

      Дівчата дружно обернулись і тільки тепер помітили якийсь інтригуючий предмет, що лежав на столику біля каміна, – великий і важкий, у темній палітурці, що закінчувався двома фігурними металевими застібками. Жінка, що нагадувала заморожений у холодильнику прозекторської труп Каті, сиділа згорбившись на канапі, дивлячись на нього, як на власний смертний вирок.

      – Я божеволію! – нажахано сказала вона, і її палець перелякано затремтів у напрямі нестерпного предмета і відсмикнувся, боячись ненароком торкнутися його. – Це вона – та, та сама книга!

      Марійка підійшла до неї.

      – Напевно, їх просто було дві, – припустила вона.

      Величезний том, що лежав на зеленій малахітовій стільниці, й насправді здавався однояйцевим близнюком першого, вкраденого Катею і згорілого в полум’ї вогню. Але чом би людині, – або нелюдині? – що мешкала в цій дивовижній квартирі, не мати в себе такої самої книги?

      – Я ж цілий день з нею тягалася! – ніби прочитала її думки Катя. – Он подряпина. Й іржа на нижній застібці. Розкрийте, якщо там немає 104-ої сторінки… – В її голосі почувся шторм близької істерики.

      Дарина, зухвало гмикнувши («Ну і розмазня ти, тітко!»), безтрепетно схилилася над столом і, розчепивши металеві застібки, почала перегортати товсті, неслухняні аркуші.

      – 99-ий, 102-ий, 104-ий. Тю! Точно немає, – оповістила вона, вдивляючись у нерівні зубці обірваного паперу.

      Не надто злякавшись свого відкриття, Чуб перегорнула сторінки праворуч і прочитала на титульному аркуші:

      Слава