Історія України «без брому». Розвиток державності на українських землях. Петро Кралюк

мала чіткого розмежування з місцевою. Від князя на місцях владу здійснювали тисяцькі, яких часом називали воєводами, а також посадники, що виконували військово-адміністративні й судові функції.

      1240 р. військо ординців під проводом Батия взяло Київ. Це поставило остаточний хрест на столичності цього міста в Руській землі. Водночас руські князі опинилися (хто більшою, хто меншою мірою) залежно від татарських правителів Золотої Орди. І політичним центром для них став золотоординський Сарай замість Києва.

      Однак говорити про зникнення Русі після татарської навали не варто. Політичні, релігійні й культурні традиції цієї середньовічної імперії, як уже говорилося, зазнаючи певних видозмін, зберігалися протягом тривалого часу.

      Суперники Русі. Кочові державні утворення на теренах України в Х – ХV ст.

      Руська держава, попри те, що на початках її становлення помітну роль відіграли морські й річкові кочівники-варяги, усе ж утвердилася як держава з осілим населенням. Центр її був на теренах сучасної України на Київщині. Проте охоплювала ця держава переважно північні й західні українські території: Полісся, передгір’я Карпат й частково Карпати, а також лісостеп.

      Степ же й надалі перебував під владою кочівників. Вони створили тут свої державні утворення, базовані переважно на «грабіжницькій економіці». Не дивно, що кочівники часто нападали на руські землі, оскільки мали змогу тут поживитися.

      Так, ще за часів князювання Олега в Києві певний час значну частину українських степів займали мадярські племена[209]. Їхня прабатьківщина була в районі Уральських гір. Звідти вони перекочували в степи Приазов’я й Причорномор’я, опинившись під владою хозар. Згодом із цих територій їх витіснили печеніги. У другій половині ІХ ст. сім мадярських племен кочували в межиріччі Дніпра й Дністра. Тут до них 881 р. приєдналися три хозарські роди.

      Саме тут, на землях між Дністром і Дніпром виникла кочова держава, яку іменують Ателькузою, власне Межиріччям. Вона мала належну владну ієрархію. Її зверхником вважався нагфейделем – великий князь. Головнокомандувач усіх військ іменувався дьюла. Згодом цей титул перетворився в популярне угорське ім’я. Дьюлі підпорядковувався харкі – воєвода. Верховний жрець називався кендю. До того ж дьюла міг бути й верховним жерцем. Таким був легендарний Алмош – батько Арпада, який заснував династію угорських правителів.

      Одним із головних занять мадярів був грабіж. Вони здійснювали напади на слов’янські поселення, беручи місцевих жителів у полон. Далі продавали їх як рабів на невільничих ринках у країни Європи та Азії. Загалом нічого тут дивного немає. Работоргівлею, як зазначалося, займалися також руси-варяги, беручи в полон слов’янське населення. Цей «промисел» давав непогані доходи.

      На військову потугу мадяр звернули увагу правителі Візантії й Великої Моравії, бажаючи використати цих кочівників. 894 р. візантійський імператор Лев Філософ залучив їх до війни з болгарами. Спочатку

209

Про це див.: Відейко М. Україна: від Русі до Святої Русі. К., 2010. С. 39–56.