Маленькі чоловіки. Луиза Мэй Олкотт

це пояснення, але з ввічливості всміхнувся й запитав ще:

      – Правда, він хороший хлопчик?

      – Так, дуже хороший. І знає безліч цікавих речей, бо читає все підряд.

      – А хто той гладкий, що поруч з ним?

      – Це Надутий Качан. Так ми його кличемо, бо він дуже багато їсть. А справжнє ім’я – Джордж. Маленький хлопчик поруч із паном Баером – його син Роб, а далі – небіж Великий Франц. Він вже дає уроки та трохи доглядає за нами.

      – А ще грає на флейті, так? – запитав Нет, однак Том, засунувши в рот ціле печене яблуко, не зміг вимовити й слова. Тільки кивнув у відповідь, а потім, набагато швидше, ніж можна було очікувати за цих обставин, проказав:

      – Звичайно, грає. Іноді ми танцюємо під музику або робимо руханку. Сам я люблю барабан і постараюся навчитися барабанити якомога швидше.

      – А я понад усе люблю скрипку, – сказав Нет, оживившися, щойно мова зайшла про музику. – Й умію на ній грати.

      – Правда? – вигукнув Томмі, глянувши на нього через кухоль округленими від цікавості очима. – В пана Баера є стара скрипка, він дозволить тобі грати на ній, якщо захочеш.

      – Невже? О, як би мені хотілося… Знаєш, ми з татом і ще однією людиною грали на скрипках на вулицях, поки тато не помер.

      – І тобі було весело? – запитав надзвичайно зацікавлений Томмі.

      – Ні, це було жахливо. Взимку – страшно холодно, а влітку – спекотно. Я дуже втомлювався й часто голодував, – Нет зупинився на хвилинку й відкусив чи не половину імбирного пряника, наче намагаючись змусити себе повірити, що цей важкий час минув, а потім із жалем додав:

      – Але я любив мою маленьку скрипку, й мені сумно без неї. Ніколо взяв її, коли тато помер, і відмовився від мене, бо я захворів.

      – Якщо ти добре граєш, тебе візьмуть в оркестр.

      – Хіба у вас є оркестр?

      – Звичайно, дуже хороший, з одних хлопчиків. Вони грають концерти і таке інше. Ось побачиш, що буде завтра ввечері.

      Після цього повідомлення Томмі знову взявся за вечерю, а Нет втупився у свою повну тарілку, не в змозі одразу осмислити щойно почуте.

      Пані Баер чула все, про що говорили Нет і Томмі, хоч, здавалося, була дуже зайнята розливанням молока й годуванням свого маленького Тедді, який майже засинав за столом, пхаючи ложку собі в око, замість рота й хитаючись, як маятник. Нарешті він все-таки заснув, опустивши голову на м’яку булочку.

      Пані Баер навмисне посадила Нета поруч із Томмі: цей пустун був дуже товариським хлопчиком, тож сором’язливі діти почувалися з ним надзвичайно легко. Так само подіяла компанія Томмі й на Нета, який відкрив сусідові за вечерею свої маленькі секрети, й це дало змогу пані Баер дізнатися про новачка значно більше, ніж якби вона сама поговорила з ним.

      Ось лист, який Нет приніс від пана Лоуренса:

      «Дорога Джо, я знаю, що тобі буде до снаги справа, яку я хочу доручити тобі. Цей бідний хлопчик недавно втратив батька і свою скрипку. Тепер він повний сирота, без рідних і друзів та ще й хворий. Він був вуличним музикантом і жив