Вітраж. Наталена Королева

на серці, промовила:

      – О, свята мати! Я – велика грішниця!.. Ось мій гріх!..

      Христіянин

      З пам’ятної книжки

      Джеміля-Алі-Огли охрещено в п’ятницю. Тим то він як справжній христіянин не схотів святкувати свого «народження у Христі» в цей посвятний мусулманський день. На те є неділя. Через те й Джемілів бенькет відсунено на два дні, на сьогодні.

      Всі «вірні» з глухого селища Киз-Цхале, що прищулилося в горах, далеко від світу, ще до-схід-сонця зійшлись біля церкви. Це була глибока щілина в червоній скелі, яка не мала навіть дверей і загалом менче, ніж що нагадувала Божий храм. Тільки перед кожною службою її причепуряли, хто чим міг, переважно – галузками червоної квітучої азалії та силою вогників. А що про таку дорогу річ, як воскові свічки, тут мало хто й чув, то скрізь, по всіх кам’яних виступах усередині печері й довкола, примощувалися глиняні, по вінця налиті баранячим лоєм, каганчики тієї самої нехитрої форми, що їх уживали ще перші христіяни по катакомбах.

      Старий Джебраїл, один із перших тутешніх христіян, тримав у руках глиняний посуд – курушку. Джебраїл був за паламаря, й тепер, роздуваючи щоки, сопів та дмухав у те кадило, що нагадувало глиняний келих. Замісць ладану старий підсипав у вогонь запашних сушених гірських трав і зашкарублим пальцем перемішував золоті, вкриті пухкою сивиною, тонесенькі нитки-жаринки. Довкола Джебраїла купкою стояли чоловіки, з цікавістю пильнували його рухів і помалу гомоніли. Молодь огорнула Джеміля – нині вже Пантелеймона, – одягненого в новий бешмет, у шапці з такого дрібного каракуля, «як зерна ячменю», й оздобленого справжньою даґестанською ди5кою у срібних, по-мистецьки вибитих піхвах. Пантелеймон стояв, скромно втупивши очі в землю, тільки на його смуглявому, молодому обличчі грала добра дитяча посмішка. Часами він поглядав набік, туди, де скупчились жінки, легенько червонів і ще вважніще розглядав під ногами землю.

      Жіноцтво збилося, мов отара овець. Дівчата обступили кизиловий кущ, що розрісся біля входу в церкву, й обвішували його ріжноколіровими стьожками та разками намиста. Це була жіноча офіра Богові, як і зібрані запашні трави на кадило, як і ті квітки, котрими щонеділі прикрашувано червону печерю.

      Час минав. Джебраїл знову підсипав чималу жменю трави до кадила, чоловіки нетерплячились, а чернець-місіонар, отець Амврозій, усе не їхав. Коли ж напруження досягло вищого ступня, за ріжком скелі затупотіли копити. По гуртках вірних неначе подихнув вітрець і розсунув їх на дві лави. З-за скелі виткнулась кінська голова, а далі появився й сам пан-отець. Одною рукою він тримав повід свого мимохода, другою – пригортав до грудей обережно загорнуті в чисту шовкову хустку церковні причандали: кипарисовий хрест, деревляний келих та святі покрови на престол. Він привітався з парафіянами, передав Джебраїлові клунок і метким рухом зіскочив з коня. Швидко поправив рясу, що була спереду відгорнена й підтикана за пояс, підійшов до печері, мовчки розклав привезені річі на кам’яному престолі, взяв від Джебраїла роздмухане кадило та кропильницю й вийшов