Дороги, які нас вибирають. Юрій Мушкетик

Читать онлайн.
Название Дороги, які нас вибирають
Автор произведения Юрій Мушкетик
Жанр Биографии и Мемуары
Серия Мемуари та щоденники
Издательство Биографии и Мемуары
Год выпуска 2020
isbn



Скачать книгу

дідки ніколи про те не розповідали, і все їхнє гаряче, бурхливе минуле лягло з ними в соснові труни, витесані з гінких баньківських (урочище) сосен, котрі односили, «за Радченка», на цвинтар.

      Я дивився на тих людей, вірив і не йняв віри матері. Невже оцей сивий аж білий, полохливий дід Павло гасав на баскому коні по зелених житніх врунах і косив шаблею ворогів (яких?!)?

      Вже пізніше зрозумів, що в їхніх жилах таки пружно текла вільна кров – воля, а то й сваволя, – вони й самі не знали, що вона садовить їх на коні та вкладає в руки шаблі; згорблені століттями кріпацької праці, не пам’ятали, хто вони такі, приспане знання дрімало на дні сердець, а ота давня, віковічна, козацька воля, розжохана жаром бою, швидким бігом коней, козацьким степом, покликом сотника чи отамана, враз пробудилася. А потім її «усуспільнювали», морили голодомором, страхали і стріляли в тридцять сьомому, і вони знову поставали покірними дідками, які забули про все і навіть боялися згадати щось із минулого. Вони не могли нічого розповісти онукам, а ті вважали, що їхні діди тупі та нікчемні. І отак – від одних дідів до інших. Сьогодні ніхто достеменно не скаже, чому центральна вулиця села називалася Пробитівкою (всі вулиці поперейменовували на Леніна, Сталіна, Калініна, Комінтерну, ми, хлопчаки з колишньої Маринівки, навіть були склали пісеньку: «Колись була Маринівка, тепер – Комінтерна, колись була сама задня, тепер – сама перва»), неначе далека, напівмертва луна до нас докочувалася, що то козаки пробивалися з оточення. А чого Богданівщина, Ляхівка з її численними могилами, Баньківщина, Барамики, Скалига, хто були ті люди, які дали їм назви? Могили на Ляхівці – одні повростали в землю, інші – ще височіли. Що за могили? Ні відповіді, ні відгомону. Те нікого не цікавило. Не могло цікавити! Он поляки в селі Медведівка на Чигиринщині триста років зберігають могилу своїх воїнів і зараз приїздять з Польщі. І що то за роди – Півторацькі, Петрівські (таки не Полторацькі і не Петровські, бо півтора і Петрівка), Пінчуки, Сидорці, Серновці, Гуки, Зоценки, Суярки, Мирилки, та й Мушкетики – вже не відшукати слідів у історії.

      Погуляв двадцятий вік по українських степах та лісах, по українських головах, погуляв, забули те, що й відбувалося недавно. Бо небезпечно було пам’ятати. Та й ніколи було за роботою, нуждою докопуватися до свого родоводу. Не графи, не князі – прості селяни, гепи, по-веркиївськи. Ще й надто швидко вони зникали з очей своїх внуків, дуже часто онук ніколи й не бачив своїх дідусів та бабусь. А родових склепів не мали, в болотистому ж ґрунті хрести дуже швидко згнивають.

      Мій батько пам’ятав наш рід тільки від свого діда, Юхима (Йовхима, по-сільському), і все, що знав про нього, то це, що дід вельми любив на паску гратися навбитки крашанками й тямився в міцності шкаралупи тих крашанок. Те своє обдарування передав і своєму синові, Петру. Більше не передав майже нічого.

      Мушкетики – по-вуличному Чабарняки, – були безземельні. У нас в селі всі мають назвиська, й знають один одного не за прізвищами, а за прізвиськами,