Галицька сага. Тінь незалежності. Петро Лущик

до церкви (а священник був певен, що це не надовго), про коваля з Перетина знали всі. Не було таємницею і те, кого має на увазі Василь.

      – Свята церква не має обмежень, як таких, про шлюб, – відповів священник. – Щодо цього ви, Василю, не будете мати перешкод.

      Отець Петро одразу дав зрозуміти, що знає все.

      – Перешкод вам варто чекати з іншого боку…

      – Я знаю, про що ви говорите, – похитав головою Василь. – Що скажуть про нас люди.

      – Вас то не хвилює?

      – Нє.

      – Чому?

      – Мені все рівно, що про мене думають другі, – сказав Вовк. – Я про них взагалі не думаю.

      – І все-таки вам буде тяжко з цим жити!

      – А хіба буде ліпше, коли ми станемо жити без шлюбу? – скипів Василь, але одразу заспокоївся. – Я не спішив би, отче, якби не зима. Без мене вони не виживуть. Я не можу того допустити!

      – Я вас розумію! Можливо, ви і правильно робите.

      – Ви дасьте нам шлюб?

      – У церкви нема заперечень, – повторив Петро Лісович. – Якщо ви твердо вирішили, то приходьте завтра разом з Ориною до мене. Обговоримо, як нам бути!

      На тому і попрощалися. Отець Петро повернув до себе на плебанію, а Василь пішов до своїх коней, припнутих до штахет. Поправив збрую, лише потім сів на воза. Зрозумівши, що можна їхати, коні самі рушили з місця. Василь тим часом дістав з кишені файку, запалив тютюн і затягнувся.

      Він сам розумів, на що наражає і себе, і Орину з дітьми своїм поспішним вчинком. Вже навіть випадкові й такі несміливі їхні зустрічі одразу ставали надбанням перетинців, і якщо чоловіки ставилися до них принаймні байдуже, то жінки не могли пробачити Василеві зради пам’яті Ганни і де можна й не можна поносили Орину.

      Його вони чіпати боялися.

      Іншим разом Василь зробив би все, щоб ні у кого не було навіть причини для осуду, але наближалася зима, у хаті Орини було холодно і хоч-не-хоч йому довелося привести на гумно жінки дров, а затим і порубати.

      Після такого йому залишалося тільки піти до місцевого пароха за порадою, адже лише у церкві вони могли узаконити своє життя. Щоправда, чи заспокояться після того сусіди (і не в одному лише Перетині), він сумнівався.

      Василь Вовк нагнав коней.

      Снігу ще не було, зате давав про себе знати легкий морозець. Дорога була тверда і неслизька, тому до села дісталися швидко. На самому в’їзді його перестрів Андрій Валько. Після пам’ятної зустрічі зі своїм бойовим побратимом Андрій все ж поїхав до Кам’янки, звідки повернувся повноправним жандармом з досить-таки широкими повноваженнями. Зрештою, проявляти їх у Валька нагоди не випадало: сусіди законів не порушували не через боязнь потрапити на очі новому «шандару», а просто… у них не виникло й думки це робити. Андрій став чи не єдиною владою на території, що обмежувалася парафією храму великомучениці Варвари, тому люди його знали, як, власне, знав він і їх, а той факт, що недалеко пролягав фронт і час від часу через села проходили війська, озброєні зовсім не так, як Валько, також не сприяв бажанню погратися із законом у небезпечну гру хто кого