Галицька сага. Тінь незалежності. Петро Лущик

відзначив, що за час своєї відсутності його начальник штабу провів велику роботу.

      – Ми підрахували, що у нас в наявності лише півтори тисячі озброєних стрільців і шістдесят старшин. На весь Львів цього мало!

      – Ви праві, пане курінний: мало! – згодився Дмитро і подивився на ще двох присутніх.

      Четар Володимир Баб’як був знайомий Вітовському ще з початку війни. Пізніше їхні шляхи вряди-годи перетиналися, щоб знову розвести і закрутити у вирі військової буденщини. Коли ж в одному з боїв Вітовському зустрівся вістун Василь Баб’як, брат Володимира, і це був лише другий із чотирьох братів, Дмитро проникся повагою до Володимира, з яким знався найбільше. Під час діяльності Військового Комітету, дізнавшись, що четар Баб’як зараз у Львові, Дмитро Вітовський негайно залучив його до підготовки повстання.

      Інший військовий, підхорунжий Левко Вовк з’явився у Львові буквально три дні тому. Ще двадцять сьомого жовтня він був у Черновіцах і слухав останні настанови ерцгерцога Вільгельма, а вже наступного дня зустрівся тут з Дмитром Вітовським. Левко мав підготуватися до приїзду ерцгерцога до Львова, але вже перші слова Вітовського, сказані ним тут, у «Народній гостиниці», перекреслили весь попередній план. Поки Левко Вовк долав відстань від Черновіц до Львова, ерцгерцог мав розмову з Вітовським і повідомив йому, що серйозно захворів на простуду, принаймні, він так думав. Вільгельм все ж не залишав сподівань бути у Львові, а поки цього не сталося, просив не залишати свого ординарця.

      Так Левко Вовк несподівано для себе опинився у самій гущі подій у Львові.

      – Пане четаре! Пане підхорунжий! – звернувся до Баб’яка і Левка Вітовський. – Вам доручається захопити Головну пошту.

      Левко Вовк застиг, зненацька захоплений цими словами. Він було хотів сказати, що ніколи не командував навіть відділенням, але вирішив промовчати, слушно припустивши, що йому все ж не доведеться безпосередньо командувати стрільцями.

      – Так точно, пане сотнику! – відрапортував він.

      – Візьмете у хорунжого Сендецького одну чоту.

      Баб’як подивився на Ілька Сендецького, і той кивнув головою.

      – Ще одне, пане сотнику! – знову озвався Семен Горук. – Ми тут подумали, що варто було б якось показати людям, що у місті постала нова влада.

      – Що ви маєте на увазі? – запитав Вітовський.

      – Ми вирішили вивісити над ратушею синьо-жовте знамено!

      Дмитро Вітовський одразу відзначив слушність і всю важливість цієї події. Лише запитав:

      – Де ви візьмете український прапор?

      Семен Горук хитро усміхнувся.

      – Довірте це мені!

      – І все ж?.. – не вгавав Вітовський.

      – Жінка мого друга Михайла Лазурка Марія вже дошиває його і невдовзі знамено буде тут.

      – Цю місію варто доручити найдостойнішому.

      – Ми вирішили, що це зробить вістун Степан Паньківський.

      Дмитро Вітовський нахмурив брови.

      – Паньківський! Щось знайоме! – мовив він.

      – Небіж