Собор Паризької Богоматері. Виктор Мари Гюго

о (1802–1885) однаково масштабно й оригінально проявив себе у поезії живописній (поетичний цикл «Орієнталії») і ліричній (збірки «Осіннє листя», «Внутрішні голоси», «Промені та тіні» й ін.), політичній (цикл «Кари») і філософській (грандіозні поетичні споруди «Споглядань» та «Легенди віків»), в історичному романі («Собор Паризької Богоматері» й «Дев’яносто третій рік») і прозі соціального та морально-філософського звучання («Клод Ге», «Знедолені», «Трудівники моря» та ін.), у драматургії («Маріон Делорм», «Ернані», «Король бавиться», «Рюї Блаз») та теорії романтичного мистецтва (передмова до драми «Кромвель» та ін.). А ще ж був Віктор Гюго наділений неабияким хистом художника-графіка: збереглося близько п’яти сотень гравюр майстра, які свідчать про зрілість і самобутність його малярського таланту. Ім’я Гюго не раз зринало також посеред запальних політичних дискусій і катаклізмів його часу – і в молоді роки, коли він рішуче перейшов з табору роялістів на позиції республіканізму, і в зрілості та зеніті літературної слави, коли він не менш рішуче пішов у вигнання, ставши у відкриту опозицію до режиму «Наполеона Маленького». Наділений духом непримиренного бійця, Гюго не раз міг говорити про себе так, як сказав замолоду: «Я пишу однією рукою, а борюся обома». Усе неспокійне, сповнене драматизму та боротьби життя Франції ХІХ століття відобразилося у творчості цього митця. Проте непересічність його особистості однаково сильно стверджувала себе як у справах суспільних, так і в особистому житті. В його долі сплелися трагедія втрати коханої доньки Леопольдіни та радощі дідуся, чесноти взірцевого сім’янина на початку життя та щедроти відомого поцінувача жіноцтва у зрілі роки. Ввібравши в себе історичний час і пристрасність особистих почуттів, загальнолюдський досвід різних епох і культур, творчість Віктора Гюго закономірно стала часткою світової скарбниці мистецтва.

      У себе на батькіщині Віктор Гюго вважається великим національним поетом і вся його творча діяльність оцінюється передусім у цьому аспекті. За межами Франції з різних причин, серед яких не останню роль відіграють труднощі поетичного перекладу, Гюго більше знають і читають як прозаїка. Саме така ситуація склалася й на вітчизняних теренах. В Україні він відомий перш за все як автор романів, а не поет, хоча досить значна частка його поетичної спадщини перекладена. Серед перекладачів поезії Гюго – І. Франко, Леся Українка, О. Пчілка, М. Старицький, П. Грабовський, М. Бажан, Борис Тен, М. Рильський, М. Лукаш, В. Коптілов, М. Терещенко. Проте уважному читачеві поетичний талант В. Гюго відкривається і в прозових творах митця. Поетична піднесеність і багатство колориту «Собору Паризької Богоматері» чудово ілюструють цю характерну рису художньої манери письменника, що позначена могутністю його творчої уяви та мистецького дару бачення глибинної, символічної сутності життя, а також особливим вмінням живописати словом.

      «Собор Паризької Богоматері» з’явився в ту пору, коли в Європі надзвичайного успіху набули історичні романи «шотландського чарівника» Вальтера Скотта. Вони захоплювали читачів усіх верств та інтересів динамізмом і колористикою змальованого в них життя, високим і заразом непатетичним зображенням мінливості людської долі, її обумовленості часом і середовищем. Вони поволі виховували у них ту новітню культуру аналітичного читання й активного естетичного сприйняття, що стане важливим фактором ствердження нового реалістичного типу роману у ХІХ столітті. Вальтер Скотт створив модель історичного роману, який синтезував роман та історіографію. Історіографія в той час була ще скоріше літературним жанром і мала переважно наративний характер, адже своє основне завдання історики вбачали в розповіді про події минулого та історичних діячів, а не у виведенні теоретичних закономірностей історичного процесу. Тодішня ж романістика пов’язувалася виключно з вимислом, відтворенням вигаданих подій і персонажів (самим терміном «роман» – від якого, до речі, пішов і «романтизм» – у XVII–XVIII століттях позначали середньовічні романи, тобто ті довгі, часто віршовані, оповіді, в яких описувалися чудесні пригоди мандрівних рицарів).!сторичний роман склався на перетині цих оповідних форм, поєднавши те, що було принциповою відмінністю між ними, – орієнтацію на реальні події однієї та на вимисел іншої. Вивищуючись над «достовірністю факту», історичний роман сягав «правдивості мистецтва», йшов від голої фабульності анекдоту до ідеї Нторп. Це заклало широкі можливості для розвитку жанру історичного роману, який став одним із провідних у XIX і XX століттях.

      Успіх у читачів романів Вальтера Скотта дав могутній імпульс творчим пошукам сучасних йому письменників. Лише у французькій літературі тієї пори історичний роман представлений значним діапазоном його різновидів, іноді виразно полемічних до вальтер-скоттівської моделі історичного роману. Маємо тут і дидактичний історичний роман А. де Віньї («Сен-Мар», 1826), який віддавав перевагу не історичній «правдивості подій», описаних у романі, а моральним істинам, що, на його думку, книга мала відображати на прикладах доль визначних діячів історії. Маємо і звернення до історії як своєрідного екзотичного та живописного тла для опису сповнених загадок і драматичності пригод у романах Т. Готьє («Капітан Фракасс», 1863) і П. Меріме Жроніка царювання Карла IX», 1829), де королі, королеви та інші історичні особистості нарочито відсунуті