Кубик Рубіка. Ксенія Циганчук

За гроші домовилася – можна розслабитися. Знову пошкандибала вперед, вкотре обігнавши хлопців на добрих пів метра. Вони завжди дивувалися її вмінню ходити швидше за них.

      – Ты не бойся, – знову прошепотів на вухо приятелю, коли впевнився, що Лілька занурилися в себе й не звертає на них жодної уваги. – Я тебе ничего не сделаю. Сейчас мы будем проходить мимо одного укромного местечка, я отлучусь – возьму биту, одену маску, вернусь и ее убью.

      Приятель мовчки хитав головою, думаючи про своє. Точніше, насолоджуючись відсутністю думок. Він теж відчував пришвидшене серцебиття й ловив від того кайф. Інколи, щоправда, після солей у нього боліло в грудях. Проте, на щастя, не сьогодні. Цього разу все так, як він любить.

      Більше не розмовляючи, усі троє дійшли до потрібного повороту й завернули. Ще за кілька хвилин молодь зупинилася поблизу житлових будинків. На той час Ліля вже почала відчувати прилив сил, вона з цікавістю роззирнулася. Ліхтарі слабо освітлювали місцину, у будинках світилося. Щоб нікому не потрапляти на очі, вирішили заскочити в маленький провулок, відтак зайти на територію покинутого складу: тут їх точно не побачать.

      – Ждите здесь, – по-діловому заявив один із хлопців і непомітно для Лільки підморгнув приятелеві.

      Той усміхнувся, знову лиш самим кутиком рота, і відволікся: він зосереджено хитав головою в такт музиці, що звучала в нього в голові.

      – Сейчас принесу бабло, – пообіцяв дівчині приятель і посміхнувся, присипляючи її увагу.

      Ліля витріщалася насуплено, немов щось запідозрила. Юнак пильно вдивився в її очі з розширеними зіницями (у нього зараз, напевно, такі ж). «Кажется», – заспокоїв себе. Він знав, що наркотики діяли на неї спершу заспокійливо, і тільки потім вона ставала агресивною. Тож варто поспішити.

      У хлопця змокріли руки й ще більше пришвидшилося дихання та серцебиття. За знаряддям вбивства він подався легким кроком, у напрочуд чудовому гуморі.

* * *

      Харків. Субота, 2 листопада 2019 року. 23:11

      Бовтун засидівся на службі не на годину, а на цілих три. Після роботи вони швиденько заїхали в «Таврію В» докупити потрібні для вечері продукти, відтак поїхали до Льоні. Дружину Бовтуна, Надю, Єгор пам’ятав добре. А от дітей бачив лише раз, ще коли тим було близько двох років. Зараз же на нього з цікавістю витріщалися дві пари очей. Дівчата лукаво усміхалися, розглядаючи його весь вечір.

      – Що? Дуже рудий? – посміхнувся Скляр.

      Діти зашарілися, проте дружньо підтвердили його здогади: «Дуже».

      «Ви обоє дуже схожі. Я давно помітила», – пригадав слова малої сусідки, яка порівняла його з котом. Скривився. Терпіти не міг дітей. Більшість його дратувала. Зрештою, так само, як і люди дорослого віку. Не дратували лише деякі. Ті, які вміли думати. З тупих дітей виростають тупі дорослі.

      Слідак із цікавістю роздивлявся. Звички Льоні не змінилися. У помешканні чимало книг із криміналістики та юриспруденції. Любить таке читати. І на відміну від Скляра ніяк не бажає переходити на електронні книги. «Запах книги ні з чим не порівняти», – каже приятель. А Єгор чхати